Відкритий лист

Президенту України п. Петру Порошенко

Президенту України п. Віктору Ющенку

Переможцю президентських виборів в Україні

п. Володимиру Зеленському

Народним депутатам України

Кабінету міністрів України

Засобам масової інформації

Виборцям України

 

«Часом мені здається, що існує якийсь Мозковий центр,

який працює на самоліквідацію Держави навіть не так

руками її ворогів, як зусиллями власних ідіотів».

(Ліна Костенко. 02. 04. 2019 р. Фейсбук)

 

              Роздуми на тему: «Президентські вибори в Україні».

Ми, що нижче підписалися, у першому турі президентських перегонів голосували за різних кандидатів. Спільним для наших обранців було  те, що  вони не боялися спілкуватися з виборцями та журналістами: відповідати на питання та ділитися своїм баченням стратегічного розвитку країни. Сприймаємо  це як ознаку  поваги до громадян  і висловлюємо їм за це  нашу шану. У другому турі – ми підтримали чинного президента Петра Порошенка.

Виборча кампанія була безпрецендентно брудною і безчесною. Потоки дезінформації виливались на голови громадян з більшості телеканалів та поширювались в соціальних мережах.

Незважаючи на це, завдяки президенту України  Петру Порошенку – голосування в день виборів  було чесним.  Ми  визнаємо результати голосування та перемогу Володимира Зеленського,  однак   побажати йому успіхів на президентській посаді (хоч би з етичних міркувань) складно, бо ніхто  не знає, що у нього в голові. Адже «більшість» –  проголосувала за віртуального кандидата, який під час кампанії майже не показувався на очі ані  виборцям, ані журналістам. А на посаді президента –  пообіцяв спілкуватися з громадянами виключно в односторонньому порядку, в режимі  телероликів. Як розуміти таке «ноу – хау»? Як пропозицію  модерної, розважальної  «комунікації» президента з народом в час війни?!

Прикро, що «більшість» своїм голосуванням виставила  українців на посміховисько перед цілим світом; підставила не лише  п. В. Зеленського; самих себе; усіх тих, хто за нього не голосував, а й поставила під загрозу саме існування Держави.

З огляду на зазначене, вважаємо за необхідне  висловити  наш КРИТИЦИЗМ на адресу тих виборців, які в той час, коли  Росія веде  війну  проти України, обрали на посаду Головнокомандувача збройних сил України – людину без жодного політичного, дипломатичного чи військового досвіду. Очевидно, що виборці п. В. Зеленського  не керувалися ані політичними вподобаннями, ані   особливою обізнаністю щодо питань, які належать до компетенції президента. Вибір цих людей базувався: з одного боку – на  паталогічній, штучно викликаній сторонніми чинниками, ненависті до чинної влади і Держави, а з іншого – на хворобливій, свого роду «наркотичній»  залежності від різножанрових розважальних політичних шоу.

Світ дивиться на Україну з подивом. Партнери України намагаються збагнути, чого ми прагнемо; водночас, в дипломатичній манері, хвалять українців за демократичні вибори, вітають переможця перегонів.

Думки, які  лунають в українському  суспільстві, зводяться до того, що завдяки вибору «більшості» Україна опинилася, образно кажучи, посеред моря в дірявому човні. Море штормить, а керманич не знає, як човном управляти. Вороги торжествують, з нетерпінням очікують, коли українці  вдадуться  до  сигналу SOS, взиваючи про порятунок. Адже 80-ти тисячна російська армія на кордоні з Україною вже давно  готова в будь-який момент прийти на «допомогу». Приклад Криму – цьому підтвердження.

На нашу думку, «Мозковим центром», що працює на самоліквідацію Держави руками українців (існування якого допускає Л. Костенко) -  є проросійський олігархат та медійна спільнота.  

                                                       Олігархи.

Проросійським олігархам  на цих виборах вдалося:

1)  Не лише  об’єднатися і спрямувати всі свої зусилля  проти Президента, що само по собі є  зрозумілим (бо він  багатьом з них «хвоста прищемив»), а й залучити до своєї обслуги нечувано велику кількість політичних заробітчан: депутатів ВРУ, журналістів, політологів, політтехнологів,  армію різноманітних «експертів», а також «смертельно» ображених  політичних діячів (які в свій час,  з різних причин відійшли від влади, однак не полишили мрії: за будь-яку ціну до неї повернутись).

2) Через соціальні мережі (користувачами яких є більшість українських громадян), а також  підконтрольні їм  ЗМІ – довести суспільство до  стану «кипіння» та  інфікувати значну його частину  вірусом ненависті до влади і  держави.

3) Синхронізувати пропагандистську роботу більшості  українських ЗМІ проти чинної влади і як наслідок, – кількість жертв епідемії ненависті (штучно спровокованої політичними заробітчанами, а  найбільше – журналістами) сягнула  в суспільстві рекордної цифри – 73 процентів!

4) Домогтися максимального  рекламування  майже на всіх медіа ресурсах кандидатів, пов’язаних з олігархами, або тих, які ведуть відверто анти-державницьку кампанію. Іншим кандидатам, незважаючи на їх велику кількість, – не  дозволити  рівного доступу до ефірів.

5) Домогтися, щоб ще задовго до початку виборчої  кампанії  на всіх телеефірах робота розпочиналася  з оголошення липових  «рейтингів» кандидатів, що оприлюднювались   нікому не відомими соціологічними службами. Після чого значна частина дорогого ефірного часу відводилася на  обговорення найбільш рейтингових персон.

Цитуючи вислів відомого російського журналіста В. Познера, який є авторитетом для багатьох українських журналістів: «Если показывать лошадиный зад  каждый день в определенное время на всю страну, зад будут узнавать. Я это утверждаю. А когда перестанут показывать, через две недели забудут. Это тоже верно», - стає зрозумілим, чому на всіх медіа ресурсах передачі починалися з обговорення двох осіб: Ю. Тимошенко та В. Зеленського. Якщо хтось з гостей в  студіях пробував перевести розмову в предметну площину,  то їх  різко обривали ведучі, «залізні»  аргументи яких зводились до одного: ми зобов’язані

 

обговорювати Ю. Тимошенко та  В. Зеленського, бо у них високий рейтинг.  Тому не дивно, що коли почалася виборча кампанія, то телевізійна аудиторія в більшості своїй вже  була зазомбована цими двома прізвищами. Медіа-холдингам залишилось лише  звернутися до авторитетних соціологічних служб, щоб підтвердити  очікуваний олігархами  результат опитування.

 

                      Заслуги медійної спільноти у виборі «Більшості».

Доведена «фермами журналістської проституції» до  стану анти-владного  сп’яніння, «Більшість» купилася на більшовицьке гасло: «Пенсія вгору! «Тарифи вниз!». 

З відчуттям   подяки (за безкоштовне  інформаційне лайно, яким  під час виборчої кампанії  щедро годували глядачів на різного виду телевізійних шоу), водночас зі  щирими сподіваннями на краще майбутнє, «Більшість»:

- добровільно, піднявши вгору руки, зійшла з політичної  шахівниці;

- відгукнулась на заклики ЗМІ і організованою колоною, що нагадувала паради в більшовицькі часи, -  прийшла на виборчі дільниці, опустила в урну бюлетень за віртуальну особу;

- дозволила  солідаризованому олігархату, без всякого остраху, вести як відкриті, так і колуарно-підкилимні  перемовини не лише про перерозподіл  наявних ресурсів країни, а й про повернення втрачених активів (історія з Приватбанком це підтверджує);

-        довірила долю України і питання  існування української державності – олігархам.

У зв’язку з цим виникає низка запитань:

1) Якщо б «більшості», екзальтованій зусиллями медійників, запропонували:

проголосувати за телеграфний стовп? Вона б, не замислюючись і не вагаючись,  обрала б стовп !!!

2) Народ завжди  правий? А може не відає, що чинить?.. Хто у цьому винен?..

3) Чи задоволена медійна спільнота плодами своєї роботи?

(Розмір ГОНОРАРІВ, отриманих журналістами за поширення недостовірної інформації та застосування і випробовування  сучасних маніпулятивних технологій на українському суспільстві, в час президентської кампанії,  – нас не цікавить).

4) Чому лікаря, вчителя, інженера, чиновника будь-якого рангу і т.д.  можна притягнути до адміністративної, кримінальної відповідальності, піддати публічно моральному осуду за нанесення шкоди державі чи іншим особам, або просто обмовити; а українські журналісти –  каста більш «недоторканих», ніж народні депутати? Чому свободу слова значна частина журналістів, експертів, політтехнологів –  розуміють як  свободу на поширення БРЕХНІ?

  З огляду на вищезазначені проблеми, що мають місце у роботі ЗМІ і завдають моральної шкоди громадянам, звертаємо увагу народних депутатів та суспільства на те, що у  ВРУ зареєстрований запропонований народним депутатом України Ігорем Лапіним та підтриманий профільним комітетом законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання розповсюдженню недостовірних відомостей у засобах масової інформації». Прийняття такого закону більше, ніж на часі, бо:

-  понизить  градус емоційної напруги в суспільстві;

- суб’єктивних думок, що висловлюються в ЗМІ,  в брутальній, принизливій для гідності людини формі, що завдає їй моральної шкоди – значно поменшає;

- кількість маніпулятивної інформації в ЗМІ також зменшиться. 

Окрім цього, нагальним є прийняття Закону України «Про заборону в час виборчих кампаній оприлюднювати «рейтинги» учасників перегонів». Дуже сподіваємось, що нинішня каденція депутатів ВРУ такий закон «напише» і прийме, як невідкладний.

Клонуючи стиль журналістів, які розпочинають всі свої передачі з запитань, пропонуємо орієнтовний сценарій початку всіх передач:

Запитання: Яке покарання має понести журналіст, який порушує ЗУ «Про заборону оголошувати рейтинги учасників перегонів під час виборчої кампанії»?

Варіанти відповідей:  

1.    Позбавити «ліцензії»…

2.    Застосувати адміністративне покарання (штраф і т. д.).

3.    Притягнути до кримінальної відповідальності (за зобомбування великої кількості людей, тобто за нанесення важкої психологічної травми).

Думайте, панове журналісти! Думайте, панове депутати!                       

Журналіст «Прямого» каналу Микола Вересень в одній із передач поділився міркуваннями, виходячи з власного досвіду роботи в Англії  на каналі ВВС (відомому своїми високими журналістськими стандартами) щодо обставин, які спонукали британців забити на сполох і питання журналістської етики поставити на політичний порядок денний, як одне із найбільш нагальних, що загрожує національній безпеці країни. Виявляється, що в свій час в британській журналістській спільноті «бардак» був не меншим, ніж сьогодні в українській. Тоді представники влади заявили спільноті журналістів, щось на кшталт: Або  ви самі приймете відповідний документ, який буде регулювати вашу діяльність, свого роду «Кодекс журналістської честі»,  або влада вимушена буде (без вас)  врегулювати це питання на законодавчому рівні. Подіяло. Ось звідки взялися в Британії високі журналістські стандарти!

Для української журналістської спільноти ще не все втрачено.

 Рухаємось в Європу!

«Заслуги» медійної спільноти у захисті національних інтересів України

Яскравим  прикладом псевдотурботи ЗМІ про державну безпеку країни є інформація надана  «Бігус-інфо»,  і широко розповсюджена  в суспільстві стосовно зловживань в  «Оборонпромі» щодо закупівлі  запчастин до військової техніки за завищеними цінами. Якщо інформація виявиться правдивою, і це буде доведено в суді, то таку «пильність» журналістів можна лише  вітати. Однак другу частину інформації, яку надало «Бігус-інфо», що стосується оприлюднення траєкторії поставки цих запчастин по території Росії та інших країнах,  суспільство чомусь пропустило мимо вух, не зауважило неприкритої державної  зради журналістів. В будь-якій країні, що дбає про свою безпеку, а особливо в час війни, такі журналісти як мінімум були б позбавлені права займатися професійною  діяльністю, а як максимум – сиділи б за гратами і давали покази відповідним державним органам. Чи задумувались так звані журналісти перед тим, як оприлюднити цю частину інформації, що запчастини до техніки, виготовленої в Росії, можна роздобути лише в Росії? Чи задумались вони хоч раз  над долею тих росіян,  які допомагали Україні з тими запчастинами? На превеликий жаль,  журналістська спільнота з цього питання неначе в рот води набрала: суспільство  не почуло жодного слова   осуду з їх сторони на адресу колег з  «Бігус-інфо».

Нещодавно на замовлення відомого видання «Зеркало тижня» проведено соціологічне опитування на предмет місця Галичини в державі Україна. Перелік провокативних  питань, на які пропонувалось дати відповідь галичанам – це прямий заклик до сепаратизму і руйнування соборності Держави. Суть запитань  зводиться до одного: чи не хочуть галичани створити у Західній Україні щось подібне до сепаратистського утворення «ОРДЛО»? Зовсім не   не чутно, щоб журналістську спільноту обурила така «професійно глибока» діяльність їх колег.

Нам не відомо, чи була заява СБУ з приводу цього інциденту.  

Ми торкаємось лише тих фактів щодо ЗМІ, які нам відомі або  якимсь чином мають відношення до Львова чи львівщини.

Нам, особливо прикро за  телеканал ЗІК. З появою нових ведучих – Наталі Влащенко та Тетяни Даниленко –  канал заразився «шустеріадою» і,  як кажуть галичани, «зійшов на пси», пропав «ні за цапову душу». Дійство відбувається наступним чином: посеред зали стоїть ведуча за пультом: по праву руку гість «Х»,  по ліву – «Y». За командою ведучої гість «Х» кидає «лайном» в гостя «Y». Трохи згодом -  навпаки. Після цього вся присутня в студії  аудиторія це лайно жує. Телеглядачі від такого лайнопаду – мліють від «задоволення». Дуже «корисні» передачі!

Часами  буває  соромно за викревлену  інформацію, яку поширює  видання «Українська правда». Адже засновник цього видання – львів’янин Георгій  Гонгадзе – за право журналістів говорити правду, а громадян чути правду – поплатився головою.

Гірко, що більшість громадян, зазомбованих журналістами, ведуть себе так, ніби в країні нема війни. Єдина проблема, яка їх турбує, – це корупція, а точніше  - розмови про неї. Все суспільство на сьогодні (завдяки журналістам) є «спеціалістом» з даної проблеми. Дарма, що більшість людей не можуть пояснити, яким боком ця корупція стосується їх самих, що під  цим словом  розуміють журналісти, коли теревенять про  корупцію зранку до ночі, наче папуги.  А на Сході тим часом йде війна. В російських тюрмах знущаються з наших полонених.

Згадалося, як зелені чоловічки висадилися в Криму. Парламент Криму, а також вище військове та морське командування зраджують Україну. Проукраїнськи налаштовані мирні мешканці:  татари, українці, росіяни  вийшли на вулиці; роблять все від них залежне, щоб протиставитися навалі, що наближається. Молодий лейтенант Владислав Селєзньов час від часу виходить в ефір і передає повідомленя з місця дислокації українських військових частин. Майор Юлій Мамчур зі своїми підлеглими під українським прапором марширують летовищем і співають гімн України. Юні курсанти військово – морської академії ім. П. Нахімова відмовляються переходити під юрисдикцію Росії; окупанти піднімають російський прапор над академією- курсанти співають гімн України. Вся країна прикута до телевізора, не розуміє, що відбувається. Всі переживають  за військових і мирних кримців, очікують рішучих дій від влади, в руках якої (після втечі В. Януковича) опинилися важелі управління Державою. Майданівці закликають добровольців до мобілізації – захищати країну. Двері військкоматів наглухо зачинені! РНБО -  терміново збирається. На «знаменитому» засіданні 26 лютого 2014 р. присутня, нещодавно звільнена з в’язниці, Ю. Тимошенко (незрозуміло, ким уповноважена та в якому статусі) і подає пропозицію: щоб ні одна куля не вистрілила, щоб жоден військовий не чинив росіянам  опору. Очільники  Держави розгубилися і зі страху «наклали в штани». Тому і вчинили так, як порадила Ю. Тимошенко.

Аналізуючи події 5-ти річної давності, нинішню ситуацію на Сході, події в Керченській протоці, коли в полон захопили наших моряків (а депутати ВРУ та  більшість українських журналістів, – влаштували ганебний шабаш проти  введення військового стану в Україні, бо на їх думку, це завадить президентським виборам), а  також  президентську кампанію, що минула (характерну тим,  що здавалося – ніби пекло на час кампанії відчинило ворота і вся антиукраїнська рать піднялася на поверхню) – напрошується безрадісний висновок: токсична діяльність більшості журналістів, різного роду експертів та політиків  в Україні – становить загрозу національній безпеці Держави, не меншу, ніж В. Путін.

Зрада і героїзм в час війни ходять поруч.

Роздуми до теми: «Чергові парламентські вибори в Україні».

Громадяни України ще  не встигли оговтатись від президентських виборів. Однак невдовзі доведеться   постати перед новим викликом: кому довірити представлення своїх інтересів у майбутньому парламенті? За якими критеріями обирати політичну партію чи окремих  кандидатів у мажоритарних округах (якщо виборчу систему не буде змінено)?

Перш, ніж визначатися зі своїм майбутнім вибором, нам, виборцям, не завадить  попередньо оцінити роботу нинішньої каденції парламентарів. Висловлюємо деякі думки про роботу чинного  парламенту. 

1. Після виборів президента та парламенту у 2014 р. і створення проєвропейської коаліції суспільство раділо, вважаючи, що рух країни, незважаючи на війну,  в напрямку свободи – буде невпинним і рішучим. Озвучене рішення, що організаційно керувати коаліцією  будуть по черзі лідери п’ятьох  фракцій, що до неї входять – не могло не радувати. Першим керівником коаліції був член БПП  Ю. Луценко. Коли настав час йому  передати лідерство іншим фракціям, виявилось, нема кому, бо почалися проблеми. Фракції «Самопомочі», «Батьківщини», «Радикальної партії» не лише відмовились почергово очолювати коаліцію, а й  вийшли з неї і оголосили себе опозицією  до   чинного президента. Озвучували різні, малопереконливі  аргументи, однак про справжні причини такої позиції, можна було лише здогадуватись.  Нести відповідальність за реалізацію коаліційної угоди, яку так старанно виписували п’ять фракцій – залишили двом: «Блоку Петра Порошенка» та «Народного фронту», а також тим мажоритарникам, що не покинули коаліцію.

Позицію трьох фракцій: «Самопомочі», «Батьківщини», «Радикальної партії», що прийшли в парламент після Майдану і вийшли з коаліції в час війни, розцінюємо як ДЕЗЕРТИРСТВО. Це свого роду ніж в спину як воїнам, що тримають фронт на Сході, так і  суспільству в цілому. Станом на сьогодні, причини дезертирської  позиції цих фракцій – очевидні, коментарів не потребують. На кожному з парламентарів, що входять до  цих  фракцій – тавро: «схильний до зради»! Особливе презирство викликає позиція лідерів цих фракцій після 1-го туру виборів: не наважились публічно заявити, кого з кандидатів підтримують у 2-му турі? Як каже народна приповідка: «нема зла, щоб на добре не вийшло». Це є підставою для суспільства вимагати від парламентарів повернути у виборчі бюлетені графу: «не підтримую жодного».

2. Державницьку позицію фракції «Народного фронту» важко переоцінити. Якщо б ця фракція, за прикладом «Самопомочі», «Батьківщини», «Радикальної партії», втекла з  законодавчого поля бою – невідомо, чи би встояла Україна.           А.  Яценюк покинув владні кабінети, бо йому публічно колеги по парламенту, а також представники ЗМІ, висунули звинувачення у  причетності до розкрадання бюджетних коштів на дуже велику суму. Суспільство досі не знає, були ці звинувачення підставними чи голослівними. Однак не можна скидати з рахунку його заслуг перед Україною.  Одна з них – реверс газопостачання, внаслідок чого  Україна більше не платить за газ політичну ціну. З ціною комерційною, якщо вона завищена,  можна і треба розібратись уповноваженим на це відповідним інституціям.

Знижка ціни на газ з боку  Росії  на 100 дол./1000куб.  - обійшлася Україні продовженням терміну базування російського флоту в Криму на 25 років (харківські угоди). Однак не з цього моменту і  не з моменту відмови В. Януковича підписати угоду «про асоціацію з Європою» у Вільнюсі, Україна почала просідати у зовнішній політиці.

Україна почала різко втрачати (і до того ледь помітну) суб’єктність на політичній мапі світу  після  підписання у 2009 р. горезвісної газової угоди з Росією,  відомої під назвою «угоди Тимошенко-Путіна». Премєр – міністр України Ю. Тимошенко вчинила акт державної зради і  підвісила Україну на газпромівську трубу.

Не дивно, що Путін без особливих зусиль  розправився з Тимошенко і Януковичем,  як з політичними  іграшками: вона – надто дешева і продажна; він -  надто жадібний, а від того уразливий і крихкий. Ці два політики, з різних причин, завжди стояли перед Путіним в позиції: «Чого бажаєте?».

Свого часу, в одній з передач (здається, у Шустера), в прямому ефірі московський журналіст О. Венедиктов  остудив надмірний запал Ю.Тимошенко щодо критики  її наступників  у газовій сфері тим, що нагадав як на «фуршеті в Кремлі» з нагоди підписання у 2009 р. газової угоди,  - Тимошенко пообіцяла Путіну продовжити базування чорноморського флоту РФ на 50 років.

А. Яценюк зняв з політичної петлі Україну , підвішену на газпромівську  трубу, і вона поступово почала відклигувати (якщо вішальника вчасно витягнути з петлі, то ймовірність того, що він виживе – досить висока). Ціна  реверсу газопостачання  і відмови від російського газу – підвищення тарифів до рівня «ринкових», яке компенсується для найбільш уразливих верств населення механізмами субсидій. Це порівняно  невисока ціна за звільнення від газпромівської залежності, особливо в той час, як воїни на фронті протистоять російським окупантам і  за свободу українців  життя віддають. Ми не знаємо, що «вкрав» чи «не вкрав»   А. Яценюк, нехай з цим розбираються правоохоронні органи. Але за реверс газу українське суспільство мало б бути йому  вдячним.

Приємним розчаруванням є робота в парламенті Тетяни Чорновол. Не маючи можливості впливати на стратегічні процеси в Україні, в силу об’єктивних  причин, вона взялася за конкретну справу: повернення до бюджету 1,5 млд. дол., виведених з країни В. Януковичем і досягла результату. Хоч це не зовсім повноваження парламентаря, але все одно  Молодець!

3. Фракція «Самопоміч», відзначилась в цьому парламенті  надто істеричною і плаксивою  конфронтацією з Генпрокурором України п. Юрієм Луценком і президентом України Петром Порошенком, яку всерйоз сприймати не можна. Проявів  виразної політичної позиції фракції у складних для України  обставинах – за ними не спостерігається. Робота більшості членів фракції (за окремими винятками) мало нагадує парламентську діяльність, скоріше дешеві, хаотично-галасливі придворні  інтриги. Складається враження , що ця фракція ще не вийшла з «підліткового» віку.

Вразила пропозиція  Ірини Подоляк на одному з ефірів про необхідність нагального  розпродажу «надлишкового» майна, що перебуває у власності Міністерства оборони,  під «культурні» цілі. Зокрема вона назвала будинок, який знаходиться в користуванні спілки офіцерів у м. Львові (в минулому народний дім, збудований на кошти громади). Оптимістичні сподівання  щодо реалізації такого «культурного» задуму, пані Ірина покладає на представленого переможцем президентських виборів В. Зеленським  (за порадою А. Гриценка) свого  радника з питань оборони –  п. Апашина. Про «культурні» цілі команди   А. Садового  кожен львів’янин легко здогадається. Для гостей міста  варто пояснити.

Річ у тім, що центральна, середньовічна  частина міста  забудована таким чином, що тут гармонійно на протязі віків  співіснували: з одного боку – велика кількість сакральних споруд, що надають місту сакрального духу, а з іншого – багато дрібних закладів, що створювали особливий затишок (образно кажучи – «кожній брамі по кав’ярні»). Львів –  місто туристично привабливе. Найбільш прибутковим бізнесом в таких містах  є ресторанний. Тому кав’ярні в середмісті плодяться, як гриби після дощу без будь-яких обмежень (звісно, виключно для «своїх»). Однак середмістя не безрозмірне. Міська влада знайшла геніальний вихід: втулювати ресторани туди, куди нормальній людині ніколи б до голови не прийшло. «Реберня» в будівлі, що є  пам’яткою національного значення – музеї «Арсенал». На території Бернардинського монастиря – «М’ясарня»  ( для потреб розширення якої виганяють з території колишнього монастиря державний інститут). У вишукано єзуїтський спосіб виганяють на вулицю дітей з палацу Хоткевича (збудованого за гроші громади). Вже дійшла черга до будинку офіцерів. З такими апетитами команди А. Садового – середмістя Львова ризикує перетворитися в один суцільний алкогольний притон.

Ми не можемо окремо  не подякувати фракції «Самопоміч» і її керівництву за те, що вигнали з фракції найбільш достойних її членів: Ганну Гопко, яка була обличчям команди під час виборчих перегонів, Вікторію Пташник, Віктора Кривенка та Павла  Кишкаря. Позиція  цих депутатів  в парламенті в статусі позафракційних – була гідною і заслуговує на повагу. Перед ними  – політичне майбутнє. В. Кривенку та П. Кишкарю бажаємо успіху у справі відродження політичної партії «Народний рух України». Хай щастить!

4. Фракція «Блок Петра Порошенка» – найбільш строката і турбулентна у парламенті. Ця  фракція не подібна ані на дисциплінований «Народний фронт», ані на  відданих партійним  вождям фракції «Самопомочі», «Батьківщини», «Радикальної партії». На позір виглядає як в народній  приказці: «один до лісу, другий до бісу». Спочатку з неї вийшли , гучно грюкнувши дверима, М. Томенко і Є. Фірсов.  Далі утворилась група «єврооптимістів», яка  оголосила, що рухається в Європу. Згодом від єврооптимістів відкололась група «мінерів» у складі: М. Наєма, С. Лєщенка і С. Заліщук. «Трійця»  взяла на себе зобов’язання підірвати фракцію зсередини , бо не може змиритися з  перебуванням  у фракції  друзів президента – С.  Березенка і  І. Кононенка. З завданням «мінери» не справились. Станом на сьогодні  фракція в повітря так і не злетіла. Прикметним є те, що завдяки (а може всупереч)  постійному  фракційному землетрусу, кожен депутат мав більшу свободу дій,  ніж це мало місце в інших фракціях. Як наслідок: ця  фракція з жодного питання не голосувала одностайно – це негатив. Позитивним є те, що представники цієї фракції не лише здобули неоцінений досвід внутрішньо-фракційної демократії, а й  пізнали,  хто є хто.

5. Представники ВРУ у ПАРЄ. Це особливий феномен в українській політиці. Незалежно від того, є вони позафракційними депутатами  чи членами  різних   фракцій у парламенті – в ПАРЄ вони працюють злагоджено і одностайно. Суспільство гордиться ними не тільки тоді,  коли вони здобувають перемоги, а й  тоді, коли терплять невдачі, бо вони гідно тримаються.

Як тільки представники ПАРЄ повертаються до дому, то деякі  з них, немовби за помахом чарівної палички, миттєво  перетворюються в рабів своїх партійних «паханів». Відразу забувають про Україну.  Починають гасати по ефірах і несамовито трубадурити про курс партійної політики: «пенсії, зарплати вгору!», «тарифи вниз!», «хай живе газпромівська труба!».

6. Опозиційний блок. Їх неприкрита антиукраїнська, антидержавницька позиція не потребує коментарів. Все зрозуміло не лише з ними, а й з їх прихильниками: «Путин прийди. Путин спаси». Гірко  від того, що такої позиції притримуються в Україні всі ті, хто проголосував за Бойка і Вілкула. Їх досить багато. Війна нічому їх  не навчила. І нам з ними в одній країні жити…

                                            На завершення

Ми не будемо грати в теніс (як кореспондент «РБК- Україна» Владислав Красинський), щоб  в нагороду почути живе слово переможця президентських перегонів В. Зеленського.  Також не будемо наймати команду чемпіонів з тенісу, аби донесли до нього  побажання тих, котрі за нього не голосували:  «Передати весь свій бізнес, включно з  «95 кварталом»,  сліпому трасту  в управління, відразу після інавгурації». Бо майже впевнені, що він і без нашого побажання це зробить.  

Ми звертаємось до нині чинного президента України  Петра Порошенка і до президента Віктора Ющенка з проханням  протягнути руку допомоги особі, на голову якої, завдяки модерним виборчим технологіям, впала ціла Держава. В переможця президентських перегонів  відсутній управлінський досвід, він ніколи не був ані дипломатом, ані військовим, а тому може,  не відаючи, наробити багато помилок. В час війни не можна чекати, поки людина самотужки навчиться.

Ви, Вікторе Андрійовичу, в час свого президентства, образно кажучи, «взяли в руки лампаду» і вказали українцям напрям руху до Європи.

Ви, Петре Олексійовичу,  під час своєї каденції взяли в руки сокиру і  прорубали просіку в напрямку Європи. Коли «ліс рубають – тріски летять»!

Збирати тріски, розчищати просіку – робота на десятиліття. Цю дуже тяжку  роботу доведеться розпочинати і виконувати  в найближчі п’ять років переможцю президентських перегонів Володимиру Зеленському.

В представленій В. Зеленським  команді  є різні люди. Зокрема два екс- міністри: економіки та фінансів, які претендують на відповідні посади.  Але серед них нема людини, яка розуміється на фінансовій і банківській справі так, як Ви, Вікторе Андрійовичу. Ви ж не претендуєте на жодну посаду. Ваш досвід для В. Зеленського може бути неоціненним.

Вам, Петре Олексійовичу, довелось взяти важелі управління в найважчі для України часи. Коли Вас обрали президентом, Україна вже перебувала в стані війни з Росією. Такого досвіду, як у Вас, немає жоден з Ваших попередників. Тому Ваша підтримка новообраному претенденту на президентську булаву (в питаннях дипломатії і на військовому напрямку) – потрібна, як повітря. Чесно і спокійно  провести голосування в день виборів – дуже добре, але не менш важливо показати світу, як треба  цивілізовано  передавати владу і підставити плече менш досвідченому наступнику. Нехай вороги наші, особливо «за поребриком» – не тішаться, що Україна від зміни президента заблудиться і піде  не в тому напрямку.

Ми не звертаємося до переможця перегонів не тому, що за нього не голосували, а через те, що він для нас на разі – персонаж віртуальний. Почекаємо інавгурації…

Далі буде…

                                    ХРИСТОС ВОСКРЕС!

З повагою:

Надія Філяк, Любомир Сеник, Мирослава Нечай, Галина Крюкова, Марія Антонів, Богданна  Проців, Мирослава Мисак, Ігор Данилиха,  Марія Мельник, Степан Жук, Ольга Єлисєєва, Тарас Кобко, Любомира Півторак, Дарія  Годісь, Марта Жупник, Іван Жупник, Михайло Шенгельський, Любомир Дудик, Степан Сивик, Леся Стойко, Мирослав Фіцуляк, Михайло Кондрин, Михайло Костів, Ганна Камінська, Михайло Курман, Богдан Хабер, Ігор Антонів, Михайло Бугаєць, В’ячеслав Мельник, Валентина Кравченко, Марія Дубленич, Марія Нечай.