ЗВЕРНЕННЯ

З НАГОДИ ПОСЛАННЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ДО ВЕРХОВНОЇ  РАДИ УКРАЇНИ

“ПРО ВНУТРІШНЄ ТА ЗОВНІШНЄ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ В 2017 РОЦІ”

7 вересня 2017 року

Шановні народні депутати!

Дорогі співвітчизники!

Два тижні тому ми відзначили День Незалежності. Цей наразі двадцятишестилітній період у новітній історії нашої країни чітко ділиться на дві частини: майже двадцять три – до початку російської агресії, а відтоді – понад три роки героїчної оборони нашої держави у поєднанні з важкою працею із глибинного її реформування.

Ми щойно вибралися із глибокої, смертельно небезпечної прірви – це наше очевидне досягнення. Ясно й чітко бачимо далеку поки що вершину, яку маємо підкорити,  – це наша велика мета. Ми все ще близько до урвища, можемо схибити і оступитися, один лише неправильний крок, і ми знову внизу. Це – наш головний ризик. Із-за найближчого перевалу над нами нависає хижа, жорстока орда – це небезпечний і довготривалий виклик.

Ситуація вже далеко не катастрофічна, але вона все ще залишається надзвичайно складною.  Ми пройшли неймовірно важкий  етап.  Больовий шок, який громадяни України пережили за цей час, виявився настільки сильним, а соціальна ціна, яку заплатило суспільство, такою високою, що більшість людей наразі ще не відчуває позитивного ефекту від змін. Але в тому, що зрушення не просто є, а мають масштабний характер, переконують зокрема й об’єктивні оцінки наших закордонних партнерів і друзів України. Вони неодноразово наголошували на тому, що за останні три роки для реформування країни та її європеїзації ми, українці, зробили більше, ніж за попередні двадцять три.

Наші здобутки і прорахунки, можливості і виклики, стратегічні цілі і тактичні плани, якими бачу їх як Президент і Верховний Головнокомандувач,  –  предмет мого щорічного Послання про зовнішнє та внутрішнє становище.

Я розділив його на три змістовних блоки. Перший можна розглядати як самокритичний звіт влади перед українським народом. Чого ми всі разом як нація, як країна, як держава добилися за ці три найважчих у нашій новітній історії роки. Це про те, що можна назвати “перемогами”. У другій частині – зупинюся на аналізі головних проблем та викликів. Чому реформи йдуть не так швидко, як треба? Чому люди здебільшого не відчувають від них позитиву. Де і в чому “зрада”, якщо вона насправді є? Нарешті, у фінальному блоці  поясню,  якими після безвізу та Угоди про асоціацію будуть наші нові кроки на шляху до досягнення великої європейської мети. Як нам рухатися до членства в ЄС та НАТО? Як Україну інтегрувати до Європи, а європейський спосіб життя укорінити на українському ґрунті? Як нам прискорити реформи, гарантувати сталий економічний розвиток та відновлення добробуту громадян?  Яким буде наш подальший шлях до миру і що нам треба ще зробити, аби надійно захистити себе від агресивного сусіда.

До вашої уваги також додається Аналітична доповідь Національного інституту стратегічних досліджень  до щорічного Послання Президента України.

 

І. НАЙГІРШЕ – ПОЗАДУ. ВІД ВИЖИВАННЯ – ДО РОЗВИТКУ

На сьогодні головний інтегральний підсумок трирічної спільної реформаторської роботи всіх гілок влади і суспільства – запровадження з 11 червня безвізового режиму з Європейським Союзом. Цей історичний чин став можливим унаслідок виконання  майже 150 пунктів Плану із візової лібералізації, більшість із яких означали важливі внутрішні перетворення, насамперед у таких сферах, як права людини, прозорість влади, боротьба з корупцією. Влада не здолала б такий важкий шлях без підтримки українським народом цього стратегічного курсу.

Верховна Рада була безпосередньою учасницею реалізації зазначеного Плану. У випадках, коли йшлося про ухвалення відверто некомфортних для народних депутатів рішень, як-то публічне електронне декларування статків і доходів, парламентарі проявили здатність приносити власні інтереси в жертву загальнонаціональним. Дякую вам, шановні народні депутати, за цю спільну роботу і високий рівень патріотизму та відповідальності. Але, про всяк випадок, одразу хочу застерегти від  намірів ревізувати ті закони, які стали основою для ухвалення нашими партнерами рішення про надання безвізового режиму. Чи то спроби скасувати або зробити непублічним електронне декларування,  чи то намагання підчистити антидискримінаційні поправки до Трудового кодексу, чи щось інше, що ставитиме під загрозу безвіз як одне із наших досягнень, – без коливань ветуватиму такі ініціативи.

Подібно до того, як безвіз став підсумком і визнанням вже зробленого, Угода про політичну асоціацію та всеохоплюючу і поглиблену зону вільної торгівлі з Європейським Союзом – дорожня карта перетворень на найближче майбутнє. Вона щойно набрала чинності, хоча завдяки тому, що Євросоюз ще позаминулого року погодився на тимчасове її застосування, ми вже можемо тішитися такими попередніми її підсумками, як зростання нашого експорту до Євросоюзу, зокрема в першому півріччі на 22,8%. Частка ЄС у зовнішній торгівлі України становить 39,9%. З 2012 року вона зросла на 10%, а якщо рахувати від 2009-го – майже на 15%. Все це свідчить про незворотний процес інтеграції української економіки до ринку Євросоюзу. Це – тектонічного масштабу рух України в системі геополітичних цивілізаційних координат.

Уклавши Угоду після Революції гідності і в перші ж дні мого президентства, ми, звичайно, не тішили себе ілюзіями, що Росія, доклавши стільки зусиль для зриву її підписання, за процесом ратифікації спостерігатиме, склавши руки. Але всіх ходів ми, звичайно, передбачити не могли. Внаслідок минулорічного консультативного референдуму в Нідерландах доля асоціації повисла на волосині. Однак спільними зусиллями наших дипломатів і європейських партнерів, за що ми їм дуже вдячні, Угоду вдалося врятувати буквально в найостанніший момент, коли це ще можна було зробити.

Ані безвіз, ані Угода про асоціацію не дісталися нам просто так, як нагорода за Майдан чи відсіч російській агресії. Хоча на хвилях цих подій виникла сильна симпатія до України і до українців, але всі рішення, одначе, потребували чималих дипломатичних зусиль з нашого боку, і за все треба було наполегливо боротися.

Отримання безвізу і ратифікація Угоди про асоціацію знаменують наш європейський вибір і остаточне розлучення з імперією. Цей перелік можна і треба доповнити тим, що нам вдалося позбутися тотальної енергетичної залежності від Росії. До 2014 року саме газ був найсильнішою російською зброєю, якою вона утримувала нас на своїй орбіті, і, здавалося, що тієї непереборної сили тяжіння не здолати вже ніколи. Навіть у чотирнадцятому році частка газу із Росії в нашому імпорті становила 74,4%, а ще раніше – майже сто. В листопаді виповниться вже два роки, як ми не купуємо газу в Росії. При цьому, якби ми не поскаржилися на Газпром до Стокгольмського арбітражу і згодом аргументовано та фахово не довели свою позицію, то, згідно з контрактом 2009 року і принципом «бери або плати», мали би ще й заплатити десятки мільярдів доларів країні-агресору за все непридбане паливо – в тих гігантських обсягах, у яких його зобов’язалися закуповувати тодішні українські переговорники з газовим монополістом. Тепер цей  монополіст – у загальній черзі бажаючих продати газ Україні. Епоха газового шантажу – безповоротно у минулому!

Ми очікуємо на рішення Стокгольмського арбітражу за позовом Нафтогазу до Газпрому з питань транзиту. У зв’язку із тим, що контракт завершується у 2019 році, наше завдання за допомогою Євросоюзу добитися революційної зміни в організації транзиту, а саме – щоби російський газ європейці купували не на західному, а східному кордоні нашої держави, а Україна якісні транзитні послуги надавала не Росії, а ЄС. Ми зарекомендували себе як надійний партнер: цього року прокачали до Європи рекордний із 2011-го обсяг блакитного палива.  І всю енергетичну сферу Україна реформує відповідно до зобов’язань у рамках Договору про Енергетичне Співтовариство та Угоди про асоціацію. Закони “Про ринок природного газу”, “Про ринок електричної енергії” так само узгоджені з європейськими інституціями.

Енергетична стратегія України передбачає, між іншим, до 2025 року повну відмову від імпорту природного газу, для чого маємо створити економічні умови для зростання внутрішнього видобутку, але при цьому знизити енергоємність ВВП та забезпечити енергоефективність домогосподарств. Щодо останніх, то влітку ви вже ухвалили необхідні закони. Якщо минулого року частка відновлювальної енергетики у виробництві електрики становила 1%, то в 2020 році вона має збільшитися до 11, а в 2035 – до 25%. Передбачено також створення інфраструктури для розвитку електротранспорту. Це і є стратегія досягнення нашої енергетичної незалежності.              

Уроком для всіх нас має бути серпневий сплеск ціни на скраплений газ. Його споживання в країні зросло за 5 років майже вдвічі, і через це частка РФ услід за попитом збільшилася із 43 до 55%. Тактично – треба збити ціну, а стратегічно – послабити залежність від імпорту із Росії. Поточна ситуація прогнозувалася ще навесні, але правоохоронцям, які намагалися зірвати плани росіян із дестабілізації ринку скрапленого газу в Україні, поставили підніжку: деякі політики розгорнули проти них кампанію під псевдоантикорупційними гаслами.  Тепер вже із вимушеним запізненням в Уряді працюють і над  збільшенням власного виробництва, і над  поставками із альтернативних джерел; і розслідування ситуації на ринку відбувається за участю громадськості.

В атомній енергетиці ми теж поступово скорочуємо частку Росії в поставках ядерного палива – до 60%.  Натомість, до 40% зростає частка компанії “Вестінгауз”, цього року вона забезпечує паливом 6 реакторів із 15.

Під час мого візиту до Сполучених Штатів йшлося в тому числі і про співпрацю в атомній енергетиці, і у вугільній галузі. Перша партія американського антрациту, що замінить російський, очікується вже днями, а загалом у США законтрактовано 700 000 тонн.

Жоден із панічних прогнозів, які лунали після минулорічних президентських виборів у США, не здійснився. По-перше, санкції США проти Росії не лише не зняті, не лише не послаблені, а посилені й поглиблені. По-друге, теоретичні розмови про гіпотетичну можливість надання Україні оборонної зброї перейшли у площину практичних переговорів. По-третє, Київ та Вашингтон інтенсифікували діалог на найвищому рівні і підвищили рівень українсько-американського партнерства. Це попри те, що після минулорічних виборів десятки українських депутатів навідалися на береги Потомака, і частина візитерів намагалася добитися зворотного результату, а саме – охолодження стосунків України та США. Наші американські партнери з явним збентеженням оцінили деталі таких «переговорів».

Створення міжнародної коаліції на підтримку України в боротьбі проти російської агресії, утримання її в активному стані – повсякденна робота всієї української дипломатії. Звичайно, режим санкцій, який триває вже четвертий рік,  для Росії не є смертельним, але це – ефективний інструмент її стримування та спонукання сісти за стіл переговорів. Саме тому ми продовжимо боротися з будь-якими спробами їх зняти чи навіть послабити. Більше того, добиватимемося їх продовження, поглиблення та посилення, аж поки Росія  не забереться геть з Донбасу та Криму.

Політико-дипломатична підтримка України з боку Заходу в поєднанні з Мінськими домовленостями, на аналізі яких я ще зупинюся, – важливий фактор, який дає змогу нам відбивати російську агресію. Але головна заслуга в тому, що лінія зіткнення проходить в районі Сіверського Дінця,  а не по Дніпру, належить Збройним Силам України, Національній гвардії  та іншим структурам оборонно-безпекового сектору.

Навряд чи є потреба ще раз описувати, в якому стані наша армія була заскочена російською агресією. В аналітичній доповіді до Послання, яку підготував Національний інститут стратегічних досліджень, міститься багатий фактологічний матеріал, який за різними кількісними і якісними параметрами описує процес створення нової армії. Вона не гола, як раніше, не боса і не голодна; належним чином озброєна. За три роки Збройні Сили відновили боєздатність; наростили оперативні спроможності;  покращили технічну оснащеність. Вони виросли кількісно і якісно, і це – той випадок, про який і кажуть «заново народитися»!

І прошу не забувати, що влітку 2014 року більшу частину Донбасу вдалося повернути під суверенітет України, і лише пряме вторгнення російських військ  з використанням сучасної техніки й озброєнь зупинило процес звільнення і зірвало швидке завершення АТО.

У бюджеті на 2017 рік на потреби Збройних Сил передбачено шістдесят чотири з половиною мільярди гривень, а влітку ми ще додали частину повернутих коштів із мільярдів, раніше вкрадених Януковичем. З одного боку, в гривнях це в кілька разів більше, ніж напередодні війни. З іншого, за приблизно однакові, якщо рахувати в доларовому еквіваленті, кошти ми забезпечуємо військо на значно вищому рівні, ніж тоді. Ми істотно покращили грошове забезпечення воїнів, і армія вже на 80% контрактна, а витрати на закупівлю озброєнь порівняно з 2013 роком наростили у десять разів!  

Як я вже зазначав у Посланні–2016, ми навчилися раціонально використовувати наявний фінансовий ресурс і жорстко контролювати видатки з чітким визначенням довгострокових потреб армії та інших силових структур. Рік, що минув, підтвердив цю тенденцію. У результаті ми здатні стримувати армію, в п’ять разів більшу за нашу, і оборонятися від країни, у якої військовий бюджет перевищує наш у 16 разів!

Варшавський  Інститут східних досліджень нещодавню доповідь про зміни в наших Збройних Силах України видав під назвою «The best army Ukraine has ever had» – «Найкраща армія, яку будь-коли мала Україна». Подібні експертні оцінки із вуст іноземних військових аналітиків чути вже не вперше, а західні інструктори з країн – членів НАТО, які тренують наших військових, не тільки нас вчать, а вже й переймають наш досвід.

Наша співпраця з Північно-Атлантичним альянсом досягла безпрецедентного рівня як для країни,  яка  не є членом цієї найпотужнішої системи колективної безпеки. На межі дев’яностих та нульових ми, на відміну від сусідів, не скористалися унікальними можливостями для вступу до НАТО: суспільство не хотіло, а політична еліта, замість того, щоб бути в авангарді і вести за собою, пленталася у хвості суспільних стереотипів, сформованих радянською пропагандою. За це ми заплатили високу ціну і лише після початку російської агресії відмовилися від позаблокового статусу, закріпили членство в НАТО як стратегічну мету і не словом, а ділом наближаємо країну до стандартів Альянсу,  наповнюємо конкретним змістом річні національні програми співробітництва з блоком. Без формального схвалення Плану дій щодо членства ми, тим не менше, виконуємо його в односторонньому порядку.

Мілітарна складова – лише один із елементів різнопланової агресії Росії проти України. Торговельну війну проти нас Москва розпочала ще задовго до того, як послала війська. Ще п’ять років тому на Росію припадало до третини нашого експорту. Більшість вважала, що то нам так щастило, а насправді подібна залежність від ринку, підпорядкованого політичним цілям, була великою небезпекою, що ми і відчули повною мірою, коли цей ринок несподівано закрився. Цю тему я неодноразово обговорював із закордонними колегами та радниками. Вони собі з жахом уявляють, щоби сталося з економікою та соціальною сферою Канади, якби США закрили свій ринок; чи з Польщею, якби її в одну мить позбавили можливості експортувати до Німеччини.

Негативний ефект від російської економічної агресії був помножений карколомним падінням світових цін на ключові статті нашого експорту, розбалансованістю фінансової та банківської систем станом на 2014 рік та загальною нереформованістю нашої економіки з купою застарілих проблем. Проблем, які президенти, уряди та парламенти раз у  раз передавали наступникам. Українська економіка так і не оговталася від світової кризи 2008–09 років, а нетривалий посткризовий підйом доволі швидко змінився черговим спадом. Він настав ще задовго до Майдану, а з початком російської агресії набув масштабів глибокої кризи з потужним і надзвичайно болісним ударом по рівню життя українців.

Навчені гірким досвідом, ніколи більше не допустимо залежності від російського ринку, в якій ми перебували протягом перших двох десятків років незалежності.

Нині в Європейському Союзі, в Азії, Латинській Америці ми розширили існуючі та знайшли нові ринки збуту.

Три уряди – два Кабміни Арсенія Яценюка і третій – Володимира Гройсмана – не мали іншого вибору, ніж йти на дуже жорсткі, принципові й непопулярні кроки. Заходи узгоджувались із міжнародними фінансовими організаціями, які підтримали Україну у цей складний час. І хоча ці кроки, на жаль, були надзвичайно важкими для людей, але без них було би набагато гірше. Я неодноразово перепрошував за ті вимушені рішення, і ще раз перепрошую, хоча усвідомлюю, що більшість, можливо, вибачити й не готова – надто було боляче.

Кожна копійка, яку Україна отримала від МВФ, дбайливо зберігається у золотовалютних резервах держави і працює на стабільність національної грошової одиниці, працює на довіру до української держави, економіки, фінансово-банківської системи.  Золотовалютні резерви станом на лютий 2015 року всохли практично до 5 мільярдів доларів, сьогодні ж вони перевищують 18 мільярдів доларів.  Курс гривні після карколомного падіння в чотирнадцятому – п’ятнадцятому роках, уникнути якого, як тепер очевидно, було неможливо в силу  макроекономічних чинників, тримається гнучким, але відносно незмінним вже протягом майже двох років. Практично завершено болісний і масштабний процес оздоровлення банківської системи, очищення від хворих і небезпечних для усієї системи банків, а таких  було близько 90. НБУ поступово знімає тимчасові обмеження, запроваджені у 2014–15 роках. Нова концепція  валютного регулювання, запропонована Нацбанком, виходить із ліберального принципу «дозволено все, що прямо не заборонено», орієнтується на ринкові інструменти, відповідає статті 145 Угоді про асоціацію та директиві ЄС 88/361ЄЕС про вільний рух капіталу – це і є приклад нашої секторальної інтеграції, на яку я вже звертав увагу раніше, говорячи про реформи в енергетичному секторі.

І, принагідно, важливий факт, щоб спростувати досить поширений міф про нібито надзвичайний вплив російських банків – про це дуже багато і неаргументовано говорили протягом року. Питома вага банків з російським капіталом в активах банківської системи України становить лише 6,5%. Частка депозитів у банках із російським державним капіталом за три з половиною роки скоротилася майже вдвічі: з 6,7% у січні чотирнадцятого до 3,7% станом на тепер. Це – ретельно контрольований рівень, який жодним чином не загрожує ані банківській системі, ані національній безпеці. Крім того, ми запровадили санкційні обмеження на проведення операцій цими банками з їхніми материнськими структурами в РФ.

Детальніша розмова про ситуацію в банківській сфері відбудеться в цій залі вже незабаром, коли тут буде обговорюватися кандидатура нового Голови НБУ.

Жорсткі антикризові кроки, макрофінансова стабілізація, зниження податкового навантаження на бізнес, дерегуляція, відкриття нових зовнішніх ринків та інші заходи, – все це відкрило шлях до економічного пожвавлення. ВВП зростає вже шість кварталів поспіль після чотирнадцяти кварталів падіння. За підсумками поточного року зростання прогнозується на рівні 1,8%. Цей показник міг би скласти мінімум два з половиною, а то й три відсотки, якби не безвідповідальні дії політиканів-блокадників на початку цього року, внаслідок яких через розрив ланцюгів постачання товарів відбувся спад у промисловості мінус 0,7% за підсумками першого півріччя; загубився цілий відсоток у зростанні ВВП; втрачено контроль над активами українських компаній на окупованих територіях, і головне – зменшився вплив України на людей, які там проживають.

Втім, економічний ефект цієї диверсії, майстерно виконаної під псевдопатріотичними гаслами, виявився короткочасним. Ми вже майже подолали наслідки, і передбачення зростання економіки на найближчі роки – суто позитивні. Тут в оцінках сходяться і Уряд, і МВФ, і Світовий банк, і інвестиційні компанії, і рейтингові агенції. Ми очікуємо прискорення зростання економіки від 3% у 2018 році до 4% у 2020-му, хоча і такий оптимістичний показник не відповідає потребам модернізації країни та підвищення рівня життя українців. 

Щойно агентство Moody’s підвищило кредитний рейтинг України, а раніше це зробили інші провідні агенції. Показово, що прогноз із негативного в березні 2015 поступово змінився на позитивний у серпні сімнадцятого. Згідно з даними Світового банку, за шість останніх років з усіх країн пострадянського блоку Україна досягла найбільшого прогресу в рейтингу Doing Business. Зазначу, однак, що і такі темпи мене не задовольняють – надто велике наше відставання від лідерів рейтингу.

Регулярні опитування керівників підприємств, які щоквартально проводить Національний банк, фіксують зростання оптимістичних очікувань як щодо розвитку макроекономічної ситуації,  так і фінансового стану самих підприємств. Директори впевнено говорять про прогнозоване зростання обсягів виробництва товарів і послуг, індекс ділових очікувань демонструє покращення. Нарешті, відповідно до дослідження, проведеного Європейською бізнес-асоціацією, індекс інвестиційної привабливості України покинув негативну площину і став найвищим за шість років.

Спираючись на перелічені вище тенденції та факти, я у своєму виступі на День Незалежності і зробив висновок, що найгірше в економіці – вже позаду, і тому відкриваються можливості для відновлення рівня життя принаймні на довоєнному його рівні, як перша проміжна ціль.

Вже на початку цього року було ухвалено рішення про збільшення мінімальної зарплати до 3200 гривень, і воно себе повністю виправдало зростанням показників легальної зарплати та збільшенням надходжень до Пенсійного фонду на додаткових 11 мільярдів.

Легалізація зайнятості і трудових доходів є одним із головних завдань – не тільки влади, а всього суспільства. У цьому зацікавлені і робітники, і держава, яка зробила великий крок на зустріч працедавцям у вигляді зниження ЄСВ до 22%, відтак має юридичне і моральне право розраховувати на виведення зарплат із тіні. Отож, мене дивують пропозиції законодавців істотно послабити, а фактично скасувати відповідальність за неоформлення працівників на роботу.  

Уряд зробив перші кроки із підняття зарплат учителям та лікарям.  Восени для значної частини пенсіонерів буде збільшено пенсії, це, як я вже неодноразово говорив, головна умова, за якої я готовий підтримати пенсійну реформу. Якщо парламент проголосує за пенсійну реформу у другому читанні у вересні, то вже у жовтні старші українці можуть розраховувати на перераховані у кращий бік пенсії. Так, масштаби цих підвищень, буду відвертим, не такі великі, щоби влада могла ними хвалитися, а люди – дякувати.  Але в цьому випадку важливими є не так кількісні показники, як якісна зміна тенденції.

Часто буваю в регіонах, і цього року графіки таких поїздок наповнені приємними подіями. Мені пощастило брати участь у відкритті відремонтованих мостів та доріг, модернізованих лікарень та сучасних шкіл, театрів і спортивних закладів. А головне – фабрик і заводів, яких за три роки відкрили більше 80-ти. У 2014 році було відремонтовано лише 102 кілометри доріг, цього року план – 3300.

Прошу всі наші правоохоронні органи скоординувати зусилля з прискіпливого контролю за дорожнім  будівництвом. Безпрецедентне збільшення асигнувань може загрожувати так само багатократним зростанням масштабів розкрадання. Під щільним ковпаком знайдіть місце для всіх причетних: від мерів та голів ОДА, хто вирішує долю замовлення, до безпосередніх виконавців, хто насипає щебінь та кладе асфальт.

Шановні народні депутати!

Всі наведені мною цифри і факти показують, що від виживання ми переходимо до розвитку.  А зміни на місцях навряд чи би стали можливими без однієї з ключових наших реформ – децентралізації. Місцеві бюджети зростають у два з половиною рази: із 69 мільярдів гривень у 2014 році до 170 мільярдів, запланованих на поточний рік.  Частка місцевих бюджетів у зведеному бюджеті країни наближається до 50%, і, швидше за все, подолає цей рубіж, за яким загальний обсяг місцевих бюджетів перевищить розмір державного. За місцевими бюджетами, крім трансфертів, законодавчо закріплені стабільні джерела доходів, частки у загальнодержавних податках і місцеві податки та збори. Реформа дала нові можливості для розвитку міст та сіл, посилення фінансової спроможності громад, підвищення рівня послуг мешканцям. Не всі, щоправда, зорієнтувалися, як дати раду грошам, і станом на 1 вересня 13,5 мільярдів гривень лежать на депозитах, замість того, щоб забезпечувати розвиток громад.  З початку липня ця сума збільшилася на три з половиною мільярди.

2 888 в основному сільських та селищних рад протягом 2015–17 років утворили 616 об’єднаних територіальних громад, у яких живуть 6 700 820 громадян, майже 16% українців. Об’єднані громади автоматично отримують у своє розпорядження 60% від податку на доходи громадян, що моментально призвело до двократного, а подекуди й істотно більшого стрибка їхніх власних надходжень: є випадки такого зростання в шість разів.  Не всі об’єднані громади виявилися економічно спроможними, це свідчить про помилки у перспективних планах, складених обласними держадміністраціями. Але це радше виняток із правила, яке підтверджує коректність обраного курсу.

Важливо, що процес об’єднання громад має добровільний характер, але, очевидно, вже час дати сигнал, що за кілька років настане ситуація «хто не встиг, той запізнився», і тим, хто на той момент не знайде собі оптимальних партнерів сам, допоможе держава. Тому що адміністративно-територіальній устрій має будуватися на однакових засадах. Не може бути так, що тут полки, а там губернії, тут сотні, а там – повіти.  Поки що ж ми продовжимо стимулювати добровільний процес, пряники ще є. Йдеться, зокрема, про передачу громадам права розпоряджатися державними земельними ресурсами, які перебувають в межах і поза межами населених пунктів; про передачу повноважень у сфері архітектурно-будівельного контролю, у наданні адміністративних послуг. У суботу, до речі, найбільший в Україні центр надання таких послуг відкрили у Харкові: 400 сервісів в одній точці.

Отже, децентралізація працює, вона є наразі однією із найзриміших реформ, дієвим щепленням від федералізації і міцною запорукою унітарності нашої соборної України.  Крім того, розосередження фінансових ресурсів є одним із чинників, який знижує рівень корупції.

Водночас дивують і обурюють дії окремих політичних сил. Так, наприклад, минулого року ними було інспіровано рішення низки обласних рад щодо встановлення так званих договірних відносин у розподілі повноважень між державою і відповідними регіонами. Ви даєте собі звіт? Як розцінити саму ініціативу? Непродуманість, недалекоглядність, помилка? На чий млин вода? Звертаюся до депутатського корпусу місцевих рад з проханням дуже уважно дивитися на те, за що голосуєте, в які авантюри вас втягують ваші центральні партійні органи, засліплені боротьбою за владу.

Протягом цих років ми ухвалили і вже реалізували низку надзвичайно важливих рішень у сфері гуманітарної політики та політики національної пам’яті, які ставлять надійний заслон ідеологічній отруті так званого «Русского мира». Росія цю красиво запаковану, але гримучу суміш називає «м’якою силою», і нею вона намагається утримувати сусідні країни у сфері свого впливу. Щоправда, по відношенню до України це давно пройдений етап. Силу, яку Росія застосовує до нас, важко назвати м’якою. Але якщо ми даємо відсіч грубій силі, то чому би ми мали панькатися з м’якою?!

Сьогодні для нас очевидно,  що мова й історія, література й кіно, церква і свобода інформації, міграція робочої сили і родинні зв’язки – все це для Москви насправді було технологією підготовки агресії проти України, основою ново- та малоросійських проектів, спробою калічити нашу свідомість і паралізувати волю до спротиву. Всі ці їхні зусилля мають підігнати реалії під тезу Путіна про те, що українці, мовляв, це один і той же народ з росіянами.  «Украинцы – те же русские», – казав ще Сталін і незгодних з ним морив Голодомором, розстрілював, відправляв на Сибір. Гітлер обґрунтовував напад на одну із сусідніх країн тим, ніби її мешканці – один і той же народ єдиного «фатерлянду». Тому хибні уявлення сусідньої з нами держави про етнічну карту Європи – це не його ідеологічний забобон, а пряма загроза нашій національній і всій європейській безпеці.

За три роки ми провели декомунізацію. Було перейменовано 32 міста, 25 районів, загалом – майже тисяча населених пунктів, а також понад 50 000 вулиць, площ та провулків. Пам’ятників лише Леніну прибрано 1 324. Водночас нові найменування, за нечисленними винятками, – справа громад, а не центральної влади. Наприклад, у Києві з’явився проспект Бандери, а в Харкові – ні. Це тепер не залежить від того, як до цього ставляться Президент, Верховна Рада чи Кабінет Міністрів, так вирішили законні органи самоврядування, обрані громадами цих міст. І це теж приклад децентралізації.

Спеціальним законом, ухваленим Верховною Радою і підписаним Президентом, держава офіційно визнала і вшанувала український національно-визвольний рух, включно з Українською повстанською армією.  І День захисника України ми відзначаємо не 23 лютого, а 14 жовтня.

Творимо власну ідентичність, захищаючи свій культурно-гуманітарний простір, і в цьому процесі вкрай важливо обмежити вплив російських засобів масової пропаганди.  Ми вивели Україну за межі російського інформаційного поля, істотно, наскільки це дозволяють сучасні технології, скоротивши вплив мас-медіа країни-агресора. Внаслідок запроваджених поточного року санкцій проти компаній, які адмініструють російські пошукові системи та соціальні мережі, російські сайти випали із десятки найбільш відвідуваних веб-ресурсів в Україні. Російські мережі були і залишаються інструментами спецоперацій російських спецслужб у неоголошеній війні проти України, і будемо й надалі за ними пильно стежити і скорочувати їхню присутність.  

Ми впорядкували ввезення книжок із Росії, бо разом із достойними взірцями художньої та наукової літератури в Україну вливався потужний потік українофобської імперської писанини та імперського пропагандистського мотлоху. Таке рішення стало непоганим стимулом для вітчизняного книговидання, яке має всі шанси задовольнити попит українців на якісну літературу. Я помітив цю крихку поки що тенденцію, відвідуючи у травні  Книжковий Арсенал у Києві, і сподіваюся успішним, як і завжди, буде вересневий львівський Форум видавців. Пропоную Уряду наступного року для підтримки національного книговидання збільшити видатки на закупівлю літератури для бібліотек, а крім того, знайти дієвий механізм, щоб контрабанда книжок не зводила нанівець ефект від стратегічно правильних рішень.

Шановні народні депутати, ви ухвалили, а я підписав закон про підтримку вітчизняного кінематографу. Ще зарано говорити про ренесанс українського кіно, але те, що процес його відродження розпочато – очевидно. Минулого року на екрани вийшло 30 українських різножанрових фільмів – рекордна кількість за часи незалежності. Цього року пройшло чи очікується 39 кінопрем’єр, із яких 19 фільмів створені за державної підтримки. В цілому наразі триває реалізація 170 кінопроектів за сприяння держави. Якість робіт теж зростає, наскільки це дозволяють бюджети, звичайно що скромні порівняно з Голлівудом.

Цікаві творчі процеси відбуваються в театрі. Молоді режисери й актори вписують українську сцену в європейський мистецький простір. Як можемо, підтримуємо цей процес і на державному, і на приватному рівнях. У серпні у Сєвєродонецьку відкрили відреставроване приміщення Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру – ремонт зробили коштом державного та місцевих бюджетів. У Києві на Подолі вперше за часів незалежності збудували нове театральне приміщення європейського зразка,  причому за приватні кошти меценатів.

Ми послідовно наповнюємо конкретним змістом державний статус української мови. Перші результати квотування української мови на радіо ми вже чуємо. Як це спрацює на телебаченні – невдовзі побачимо. На черзі – проект, який гарантує українській мові повноправну присутність у сфері послуг. Він має встановити баланс між державною мовою і принципом «клієнт завжди правий».

Ми в цій сфері обрали стратегію виважених і відповідальних кроків, коли, перш ніж раз відрізати, тобто ухвалити рішення, сім раз відмірюємо, аналізуємо проектоване рішення з точки зору єдності української політичної нації. Дбаючи про українську, яку імперія століттями намагалася знищити, ми як європейська держава залишаємо широкий простір для культурного та інформаційного продукту російською, кримськотатарською та іншими мовами. А у сферу приватного мовного спілкування держава взагалі не втручається і втручатися ніколи не буде!

Верховна Рада ухвалила історичне звернення до Вселенського Патріарха із проханням надати автокефалію Православній Церкві в Україні. Я в свою чергу теж написав відповідного листа до Варфоломея Першого. І ці рядки в цьому Посланні адресовані не лише українцям: вони ще раз мають звернути увагу Його Всесвятості на серйозність наших намірів, на наявність в українського керівництва твердої політичної волі розв’язати цю проблему, яка стоїть на порядку денному з 1991 року.

Очікуване нами визнання української автокефалії Вселенським Патріархом жодним чином не означатиме ані появи державної церкви, ані заборони на діяльність в Україні інших православних конфесій. Кожен громадянин України сам і лише сам обирав, обирає і обиратиме віру і церкву. Українська держава відділена від церкви, але вона не може пасивно споглядати, як інші держави використовують залежні від них церковні інституції для досягнення своїх геополітичних цілей.

У той же час я не підпишу законопроект, в якому пропонується погоджувати кандидатури єпископів та священиків з державними органами, адже він суперечить Конституції,  європейській політичній культурі та здоровому глузду! Щодо інших законодавчих ініціатив у цій сфері, я готовий їх обговорювати та розглядати із розумінням, що це все ж таки надто чутлива тема.

Завершуючи звітну частину, не можу не зупинитися на питанні боротьби з корупцією. Якщо говорити мовою Інтернету та соціальних мереж, тут важко поставити хештег «перемога», але й клеймити питання хештегом «зрада» – теж неправильно. Тому в структурі Послання для цієї теми я і визначив місце між описом наших головних здобутків і аналізом найгостріших проблем.

Отже, на конкурсній основі під пильним контролем громадськості і за її участю ми створили  Національне антикорупційне бюро, Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, Національне агентство з питань запобігання корупції. Глибокі зміни відбуваються в Генеральній прокуратурі, Службі безпеки, Національній поліції. Там теж практикуються конкурсні та атестаційні Процедури, залучаються кадри з-поза системи, створюються нові управління внутрішнього контролю на кшталт Генеральної інспекції в ГПУ. Крім того, різні правоохоронні органи пильнують і один за одним – у цьому вбачаю певний плюс міжвідомчої конкуренції.

Визначаючи критерії оцінки роботи правоохоронних органів, принципово відмовився від поділу «нові-старі». У кожного є свої плюси й мінуси, свої хвороби росту, але всі вони роблять спільну справу. Загалом же доволі щільна мережа вибудувана так, що сьогодні жоден із високопосадовців не має гарантій безкарності, ніхто нікому не може гарантувати політичний дах і прикриття… Так, відчуваю питання у повітрі – це повною мірою стосується і так званих друзів Президента.  Ні у кого зі своєї команди, у разі обґрунтованих претензій правоохоронців, адвокатом працювати не збираюся!  І таким взагалі не місце в моїй команді.

Жоден корупціонер, якщо він дійсно таким є, не може почуватися в безпеці. Хтось боїться ГПУ, хтось СБУ, хтось поліції, а хтось НАБУ, а Божого суду, сподіваюся, страшаться всі. Ризикованість корупційних дій зросла, хоча це і має вряди-годи зворотній ефект у вигляді спроб підвищувати ставки.

Система електронного декларування статків та доходів, яку ми запустили в Україні минулого року, – безпрецедентна за переліком відкритих для громадськості даних і за кількістю охоплених суб’єктів: у системі зареєстровано 1 143 691 користувач, які вже подали майже півтора мільйони декларацій – щорічних, перед звільненням або призначенням, про поточні зміни в майновому стані.  Ключовим її недоліком, який потребує якнайшвидшого усунення,  є відсутність автоматичної перевірки, однак у будь-якому випадку система ставить політичну еліту і державних службовців у режим пильного спостереження та контролю з боку суспільства. І ще раз наголошую: сховати від суспільства, засекретити її не дам.

Хоча до кінця поточної каденції ще більше двох років, Верховна Рада цього скликання вже встановила абсолютний рекорд із результативних голосувань за позбавлення недоторканності. Але куди більш прикметним є інший факт. Уперше подання надходять не лише на опозиціонерів чи на «нічиїх» позафракційних, але й на депутатів, які є членами правлячих партій та владної коаліції. Одні корупціонери у таких випадках галасують про нібито переслідування опозиції, інші шантажують виходом із коаліції. Такими є політичні умови, в яких працюють правоохоронці. Але незалежно від кольору партійних прапорів, корупція – завжди іржава, така вже етимологія цього слова.

Список фігурантів кримінальних справ «виблискує» гучними прізвищами і посадами, масштабність яких у нещодавні буквально часи була на кшталт індульгенції від будь-якого переслідування.  

Та чого в цій антикорупційній історії бракує, так це хепіенду. Щасливий же кінець у цьому випадку – лише той, який завершується звинувачувальним вироком і ув’язненням корупціонера. Тільки за таких умов суспільство повірить у серйозність наших намірів приборкати корупцію. 

Лише протягом 2016-17 років ГПУ, НАБУ, СБУ та МВС передали до судів 4 824 антикорупційні кримінальні провадження та, разом з НАЗК, 6 622 протоколи про адміністративні корупційні правопорушення. І всі вони скаржаться на те, шо суди дуже мляво розглядають, відкладають у довгий ящик, а то й взагалі кладуть під сукно справи проти високопоставлених корупціонерів. Так, не всі справи містять бездоганну доказову базу, особливо коли по багатьох розслідуваннях слідчі перебувають під сильним тиском громадськості, і якість дізнання вимушено приноситься у жертву його швидкості. Так, підозрювані у резонансних кримінальних справах володіють достатніми коштами для фахових високооплачуваних адвокатів, як, до речі, і для потужних медійних кампаній проти правоохоронців. Нарешті, навіть у розвинених демократіях із незалежною судовою системою судові слухання тривають роками, це тільки сталінські трійки штампували справи конвеєром.

Тим не менш, очевидно, що роль судової системи в питаннях боротьби з корупцією має суттєво посилитись. Категорично не можна покладати всю відповідальність винятково на суддів, особливо на тих, які залишилися працювати.  Кілька тисяч суддів з різних причин просто звільнилися.  У правильної в принципі боротьби за очищення суддівських рядів є серйозний побічний ефект – кадровий дефіцит у судах став новою загрозою праву громадян на справедливе судочинство. Для прикладу, весь вал справ проти високопосадовців, який йде до Печерського суду, мають розглядати лише декілька суддів, справедливості тут чекати до грецьких календ.  У нас є близько десятка судів, у яких очищення дійшло до того, що суддів там взагалі нема, а значить, і жодного правосуддя. Навантаження на суддю може становити понад тисячу справ на рік, а по мірі відновлення довіри, очевидно, що кількість звернень до судів дедалі зростатиме, і нам треба бути готовими до визначення мережі судів, збільшення кількості суддів і працівників апарату.

Темпи судової реформи потрібно пришвидшувати. Ми, політики, часто надто багато часу витрачаємо на обговорення. Але реформа таки почалася, і за це хотів би подякувати народним депутатам. Ви забезпечили результативне голосування і за конституційні зміни в частині правосуддя, і за Закон «Про судоустрій і статус суддів», і за Закон «Про Вищу раду правосуддя». Влітку завершився безпрецедентний за відкритістю, прозорістю та змагальністю  конкурс із  формування нового Верховного Суду. Склад вищої суддівської інстанції формувався за активної участі суспільства. Як показує рейтинг переможців конкурсу, у 80% випадків Вища кваліфікаційна комісія суддів погодилася з Громадською радою доброчесності і кандидати, до яких Рада мала претензії, не потрапили до фінального списку. За результатами має відбутися оновлення складу Верховного Суду, яке навіть рік тому мало хто вважав реалістичним. Більше 90% переможців конкурсу раніше не працювали у Верховному Суді. Близько 30% – адвокати і науковці, часом із західною юридичною освітою, вільною англійською мовою, досвідом роботи в європейських країнах. Це безумовно і є та свіжа кров, якої потребує вся система заради свого оновлення.

Але, шановні народні депутати, для того, щоби новий Верховний Суд запрацював, треба прямо сьогодні проголосувати у другому читанні за зміни до процесуальних  кодексів. І гаяти час в цьому питанні ми не маємо права.

Наша антикорупційна стратегія не зводиться лише до каральних технологій. Гучні арешти і судові процеси – це далеко не єдині і навіть не головні технології боротьби з корупцією. В деяких країнах світу за корупцію, як я вже неодноразово казав, передбачено смертну кару – вішають чи розстрілюють. Але і при таких ризиках беруть: тим більше, чим більшою є роль держави, а відповідно і вплив її представників на регулювання бізнесових та інших процесів. Необхідно максимально скорочувати можливості впливу чиновників на діяльність громадян та суб’єктів підприємницької діяльності.

На 90% успішна боротьба з корупцією складається не з посадок за ґрати, а з усунення джерел корупції, таких як: надмірна зарегульованість, непрозоре розпорядження коштами, можливість з боку чиновників чи політиків втручатися в роботу держпідприємств, нечітко сформульоване законодавство, яке дає підстави для зловживання його трактуванням, тощо.  У суспільствах із високим рівнем корупції та великими грошима, що обертаються у «схемах»,  намагання зупиняти ці схеми виключно правоохоронними методами призводить до підкупу самих правоохоронців, з чим Україна вже неодноразово мала справу. Системне ж усунення джерел корупції, навпаки, ліквідує ці схеми як явище, а також послабляє здатність корупціонерів протидіяти правоохоронним органам, забираючи в них грошовий ресурс, яким вони можуть корумпувати правоохоронців.

Сучасні технології, переваги електронного урядування та різноманіття програмного забезпечення створюють для цього унікальні можливості, коли є належна політична воля.

Система ProZorro на порядок підвищила змагальність у сфері державних закупівель, забезпечила багатомільярдну економію для бюджету і оптимізувала ціну закупівель. Не дивно, що час від часу виникають ініціативи обмежити систему, вивести з-під її дії якісь тендери тощо. Але система була, є і буде під моїм захистом від тих, хто хотів би її поховати. Довіра чесного бізнесу до ProZorro зростає. Буквально минулого тижня презентовано програму ризик-менеджменту, яка виявлятиме в системі підозрілі тендери з імовірним порушенням закону і принципів чесної конкуренції. Сподіваюся, що незабаром в електронному режимі  будуть контролюватися всі етапи закупівель – від бюджетування до укладання угод. А програмне забезпечення ProZorro має бути адаптоване для продажу державного та комунального майна, договорів оренди тощо.

Цього року запущено систему електронного адміністрування ПДВ та єдиного публічного реєстру заяв на його відшкодування, що, безумовно, руйнує одну з найбільш корупційних схем. Скасовано сотні нормативних актів, які ускладнювали роботу бізнесу, створювали можливості для зловживань з боку чиновників.  Регулярно створюються нові електронні сервіси для надання державних послуг. Відкрито доступ до більшості існуючих у країні електронних реєстрів. Згідно з результатами  щорічного дослідження Open Data Barometer, оприлюдненого в травні, за рік Україна підскочила на 18 місць у рейтингу, в якому котируються 115 країн світу.  Україна, зокрема, повністю відкрила дані про бенефіціарів усіх компаній, які доступні на Єдиному державному порталі відкритих даних, а також у Глобальному реєстрі. Відкриті дані урівнюють громадян у доступі до інформації, ставлять владу під додатковий контроль виборців, а умови конкуренції в бізнесі роблять чеснішими та більш справедливими. Тому ми не зупинимося і будемо рухатися до ще більшої відкритості.     

Нарешті, за останні два роки на порядок поліпшилися фінансові показники багатьох державних підприємств, які під час кризи стали набагато кращими, ніж були раніше. Так, топ-100  державних підприємств заробили в 2016 році 26,4 мільярда гривень чистого прибутку проти 53 мільярдів збитків роком раніше. Показовою є історія Нафтогазу. Майже двадцять років ця компанія була дійною коровою для політичних кланів, на газовій корупції робилися фантастичні статки, а збитки в десятки мільярдів покривалися за рахунок бюджету. Сьогодні, навпаки, Нафтогаз платить  до бюджету, а замість того, щоб збагачувати олігархів, допомагає покривати витрати на субсидії для тих, кому ринкові тарифи на енергоносії не по силах. І, до речі, 13,3 мільярда дивідендів, які компанія минулого року перерахувала до бюджету, зароблені не на доходах від продажу газу і високих тарифах, а на доходах від транзиту.

Отже, неважко, як на мене, на основі навіть просто арифметичного аналізу дійти висновку,  що все більше грошей потрапляє не в кишені корупціонерів, а спрямовується до бюджету на потреби громадян. І саме істотне зростання бюджетів, державного і місцевих, – теж є показником зменшення корупційних потоків.  

Одним із критеріїв успіху антикорупційної політики, як це визначено в «Стратегії – 2020»,  є показники України в Рейтингу сприйняття корупції, який укладає Transparency International.  Однак, ми поки що не можемо похвалитися відчутними змінами в цьому рейтингу. Чому? Тому що це не рейтинг корупції, а рейтинг її сприйняття. А хіба може сприйняття бути інакшим, коли зняті всі табу на тему, коли кожного вечора у випусках новин домінує тема корупції, і кожного дня не один, так інший правоохоронний орган приходить як не за тим, так за цим корупціонером?

Я підтримую ідею і прошу Уряд найсерйознішим чином її опрацювати, замовити поважній міжнародній структурі, можливо Світовому банку, незалежний аудит нашої антикорупційної  політики за останні три роки з оцінкою її впливу на зменшення корупційних потоків і перекриття різноманітних схем,  які процвітали десятиліттями, але були зруйновані за останні роки.

 

II. НОВІ ВИКЛИКИ І ДРУГЕ ДИХАННЯ РЕФОРМ

Втім, якими б не були об’єктивні оцінки, факт залишається фактом: суспільство категорично незадоволене результатами боротьби з корупцією і не відчуває поки що позитивних наслідків реформ. В умовах зовнішньої агресії та економічної кризи, людських втрат і матеріальних збитків відчуття справедливості загострене як ніколи. Люди неначе оголеним нервом реагують на щонайменшу неправду, на яку б у мирний час  може б і уваги не звернули.

Нам, політикам, нема в цьому кого винити, крім самих себе. Значить, і боремося не достатньо, і не роз’яснюємо як слід, ось і не справляємо поки що враження управлінців, які живуть за законом.

Внаслідок війни в Україні обвалилася економіка і різко впав рівень життя.  Люди справедливо вважають, що тим, що вони це витримали, поставилися до труднощів із розумінням, народ виконав свою частину суспільного договору, чого не скажеш про владу та великий  бізнес, які надто мало поклали на олтар спільної перемоги і не забезпечили відчутних і зримих змін.

Таке сприйняття проблеми широким загалом було би ще напівбідою, якби воно стосувалося лише ставлення народу до політичної та ділової еліти. Але справжнє лихо в тому, що недовіра до державних інститутів, нових і старих, до політиків, владних і опозиційних, переростає в глибокі зневіру, апатію і депресію.  А це вже пряма загроза національній безпеці.

Щоб усунути цю небезпеку, ми повинні негайно дати друге дихання і боротьбі з корупцією, й економічним перетворенням, прибрати щонайменше підґрунтя для розмов про відкочування реформ і нібито наступ контрреволюції.

В історії бували випадки, коли відсутність реформ просто консервувала відсталість країн, залишала їх на узбіччі світового прогресу. Нам це не загрожує. Є ще гірша перспектива: без завершення реформ ми втратимо державність і нас просто не стане. Це – песимістичний сценарій, але шанси, що він здійсниться – незначні.  Тому що наш сценарій – оптимістичний, і зветься він «успішна Україна успішних людей».

Наша перемога залежить і від вчасної роботи над помилками – не помиляється той, хто нічого не робить, а що активніше дієш, то й прорахунків більше. Залежить вона і від того, як ми, суспільство і влада, зможемо діагностувати виклики та дати на них адекватні відповіді.

Які виклики я маю на увазі.

Перше. Приблизно за рік країна зануриться у виборчу кампанію.  Навесні 2019 – президентські вибори, восени того ж року – парламентські. Місцеві електоральні бої 2020 року за своїм значенням перевершать всі попередні місцеві кампанії. Внаслідок децентралізації гроші, відповідальність і влада значною мірою делеговані громадам. Ціна питання велика як ніколи, отож битимуться за кожне село. Це означає, що до вимушеної паузи у нас залишився лише рік для того, щоб активно працювати над реформами, в тому числі й тими, які популярності не додають. Отже, час працює не на нас.

Друге. Слід визнати (про це, напевно, говорю вперше  і не скаржуся, а просто констатую):  чим далі країна рухається шляхом реформ, тим активніший спротив з боку різних груп впливу – ресурсно забезпеченої меншості у вигляді корумпованої бюрократі, послабленої, але все ще доволі сильної олігархії з дуже великою кількістю належних до цієї системи людей.  З кожним разом дедалі складніше збирати голоси за реформаторські закони, навіть у фракціях коаліції. Більше того, дедалі частіше з’являються реваншистські ініціативи, які під гаслом «воно не спрацювало» пропонують скасувати нововведення або стриножити чи взяти під контроль новостворені інституції. Проти правоохоронців, проти реформаторів, проти громадських активістів-антикорупціонерів розгортаються кампанії, часом настільки потужні, що переходять у відверте цькування. Що ж, реформи – це теж війна, тільки в ній за словесною завісою складніше розгадати наміри противника і взагалі не завжди вдається його ідентифікувати. 

Третє. Реформи критикують та саботують популісти, які вправно збивають вершки на хвилі об’єктивного невдоволення людей. Декомунізація, знесення пам’ятників Леніну, ліквідація КПУ та заборона червоних прапорів не знищили попиту на ідеологію класової ненависті. Більше того, цей попит об’єктивно посилився внаслідок соціально-економічної кризи і поглиблення прірви між багатими та бідними. Електоральна ніша пустувала недовго: в ній швидко засвоїлися кілька партій  з кола нещодавніх учасників проєвропейської коаліції.  Над їхніми редутами – синьо-жовті прапори, а от соціальні гасла запозичені із архівів КПУ та Прогресивно-соціалістичної партії. І треба визнати, що в ролі захисників народу вони виглядають доволі переконливо, якщо не зазирати в їхні декларації.

Четверте. Виклик популізму – це не лише наша проблема.  У найсвіжішому звіті «Freedom house» популісти та автократія названі подвійною загрозою глобальній демократії. Наша ж специфіка як наслідок вимушеної мілітаризації суспільства – ще й виклик анархії та отаманщини на фоні спроб окремих маргінальних груп заперечувати монопольне право держави на застосування сили. Особливо небезпечних розмірів ця проблема набула минулого та на початку цього року, наразі ми зняли її гостроту, але повністю усунути проблему з порядку денного ще не вдалося. Тим більше, що саме на цьому напрямі країна-агресор відчула для себе можливість через платну агентуру або безоплатних так званих корисних ідіотів розкачувати ситуацію всередині України, а перед зовнішнім світом позиціонувати нас як failed state, де нібито замість законно обраної влади балом правлять незаконні збройні формування радикального спрямування.

П’яте. Авторитарна Росія ще з тих часів, коли вона була відносно невеликою Московією, навчилася вправно використовувати у своїх інтересах механізми демократії, наявні в інших країнах. У минулому, далекому і не дуже, таке втручання завершувалося поглинанням. У наш час Кремль використовує витончені технології впливу на політичні процеси не лише у сусідів, але й у багатьох інших державах.  Інформаційна війна, поширення фейкових новин, сіяння паніки та зневіри… Стимуляція і симуляція рухів протесту та маніпуляція у своїх інтересах деякими право-радикальними угрупованнями… Просування ідеї дострокових виборів, щоб посилити представництво лояльних до Кремля сил, відрядження в Україну диверсійних груп, підготовка терористичних актів – ось далеко не повний інструментарій Кремля. Кілька тижнів тому в одному із обласних центрів Сходу СБУ викрила ціле кубло – резидентуру російської розвідки із 18 осіб, а їхню підривну діяльність координував куратор із Білгорода.

Але головна загроза з боку Росії – військова. Це – довготривалий виклик, відповідним має бути і наш горизонт планування. Нема жодних ознак, аби Москва готова була відступити з Криму та Донбасу. Проте наочних доказів її підготовки до наступальної війни континентального масштабу все більше і більше. Один із найяскравіших – російсько-білоруські навчання, які починаються днями під назвою «Захід–2017», хоча доречніше їх було би іменувати «Антизахід». Природно, що ми посилили контроль на всіх ділянках державного кордону.   Прикордонники діють у щільній координації із Збройними Силами, Національною гвардією та поліцією.

Під виглядом цих «стратегічних командно-штабних навчань» не виключається створення ударних угруповань російських військ для вторгнення на територію України. Сім тисяч платформ із солдатами та технікою наблизилися чи наближаються до наших кордонів і жодних гарантій, що по завершенні маневрів це все повернеться до Росії. У 2014 році під прикриттям нібито забезпечення безпеки Олімпіади в Сочі Росія розгорнула угруповання для проведення спецоперації із захоплення Криму. З 15 липня по 2 серпня 2008 року проходили навчання «Кавказ–2008». Тоді російські війська, що залучалися до маневрів, замість того, щоб із полігонів повернутися до пунктів постійної дислокації, напали на Грузію. До речі, 2 вересня виповнилося 9 років, як ваші попередники у цій залі, виявивши політичну короткозорість і безвідповідальність, провалили постанову про визнання Росії країною, яка здійснила агресію проти Грузії.

Теперішні навчання, які триватимуть аж два місяці, значно масштабніші. Уявіть, навіть контроль за залізничним рухом на напрямках перекидання військ від акціонерного товариства «Российские железные дороги» передається управлінню військових сполучень департаменту транспортного забезпечення міністерства оборони РФ, хоча його правильніше було би називати міністерством агресії. Отже, Кремль перевіряє, наскільки готові до великої війни із Заходом не лише російські збройні сили, але вся російська держава.

Як тут не процитувати великого друга України – американського сенатора Джона Маккейна: «Росія є більшою загрозою, ніж терористичне угруповання  «Ісламська держава». У тих нема військових можливостей, технологій та прагнення правити світом. У Росії є. І вона не є другом для вільного світу».

Ще раз нагадую: військовий бюджет Росії у 16 разів більший, армія – в 5 разів більша за наші. Росія має в 4 рази більше танків та бронетранспортерів, у 8,5 разів більшу кількість літаків, в 11 разів більше бойових гелікоптерів. Кораблів та катерів у Росії – у 30 разів більше. Звичайно, наша відповідь буде асиметричною, змагатися ми будемо не кількістю, а майстерністю Збройних Сил і модернізацією зброї та військової техніки.

Однак, очевидно, забезпечити безпеку країні тільки військовими методами ми не можемо, нам потрібна політична підтримка з боку партнерів. Не все в цьому турбулентному  світі складається сприятливо для нас… Нашим дипломатам треба чимало зусиль, щоб утримувати питання України в списку пріоритетних і протидіяти зусиллям Росії із скасування санкцій та руйнування проукраїнської коаліції.

У цій роботі нашим дипломатам потрібні хороші новини кожного дня – переконливі свідчення реальних змін, які відбуваються в Україні. Ми, на жаль, ще дуже далекі від того, щоби сказати, що реалізували пакет реформ, який гарантує незворотність позитивних змін у розвитку нашої держави. Це при тому, що простіші реформи, де можна було швидко перерізати стрічку та сфотографуватися, – вже позаду. А попереду –  лише складні.

III. УКРАЇНА – В ЄВРОПІ. ЄВРОПА – В УКРАЇНІ

Досягнення проміжних цілей, як-то отримання безвізу, ратифікація і набрання чинності Угоди про асоціацію, породили в суспільстві питання про те, яким чином ми збираємося рухатися далі до кінцевої мети – вступу до Європейського  Союзу, і коли ж ми подамо заявку на членство. Очевидно, що не сьогодні і не завтра: ЄС прямо тепер не готовий до розширення. Щодо нас, то ми поки що, на жаль, далеко від зазначеної в Стратегії–2020 індикативної дати 2020-й рік як дедлайну нашої готовності подавати заявку і починати переговори про вступ. Як надолужити – це і є тема нашої розмови. 

У 2017 році Україна увійшла у нову еру відносин з Європейським Союзом. Дуже важливо об’єднатись навколо євроінтеграційної ідеї, втіленням якої є Угода про асоціацію. Головне, що ми зараз із вами маємо зробити,  –  виконати Угоду про асоціацію, це – завдання і нинішнього, і наступного складу Верховної Ради. У результаті отримаємо державу, яка буде максимально наближена до відповідності критеріям членства в Європейському Союзі.  В рамках Угоди і поза нею будемо забезпечувати секторальну інтеграцію за різними напрямами і максимальний доступ до чотирьох головних свобод, на яких тримається ЄС – вільного руху товарів, послуг, капіталів, осіб.

У липні на cаміті Україна – ЄС українська сторона внесла на розгляд керівництва Євросоюзу нові ініціативи щодо стратегічного бачення довгострокового співробітництва. Це – асоціація із Шенгенською зоною, приєднання до Митного союзу ЄС, Енергетичного союзу ЄС, Спільного авіаційного простору та Єдиного цифрового ринку ЄС. Реалізація цих ініціатив фактично перетворить східні кордони України на східні кордони Євросоюзу ще до того, як ми де-юре приєднаємося до Союзу.

Інтеграція до Митного союзу ЄС та гармонізація зовнішньоторговельних режимів значно посилить можливість просування торговельних інтересів України на глобальних ринках із використанням потенціалу Європейського Союзу.

Глибока кооперація між українськими підприємствами та підприємствами членів Митного Союзу ЄС дасть змогу залучити інвестиції у реальний сектор економіки.  Це, між іншим, створюватиме сприятливі умови для залучення вітчизняних та іноземних інвестицій в інфраструктуру: будівництво автомагістралей, нових повітряних та морських терміналів, модернізацію залізничної мережі. Укладення Угоди про спільний авіаційний простір з Європейським Союзом, яке поки буксує через «брекзіт», забезпечить лібералізацію, збільшення конкуренції, зменшення вартості перевезень, покращення інфраструктури. Приєднання до Спільного цифрового ринку ЄС – повне розкриття українського ІТ-потенціалу, про який я згодом скажу окремо.

Як і в далекому 2005, коли ми розпочинали боротьбу за безвіз та Угоду про асоціацію, сьогодні ми починаємо боротьбу за ці дуже амбітні довгострокові стратегічні ініціативи. Ми вже звернулися до наших європейських партнерів з пропозицією розпочати діалог щодо вироблення алгоритму їхньої реалізації, розробки планів дій, формування переліку передумов та реформ, які необхідно здійснити Україні для досягнення цих цілей. Унаслідок такої стратегії ми зможемо створити умови, коли Україна буде секторально інтегрована з ЄС як будь-який член Євросоюзу. І питання про членство стане тоді лише формальним питанням часу.

Не менш важливим, ніж членство в Євросоюзі, є для нас і участь в НАТО, найпотужнішій системі колективної безпеки. Я вдячний Верховній Раді за законодавче закріплення мети нашої євроатлантичної інтеграції. Російська агресія продемонструвала банкрутство міфу про позаблоковість. Де зараз його апологети, які запевняли нас, що позаблоковий статус – гарантія безпеки України, аби ми тільки Росію не дратували? І яку за це заплачено ціну? Росія напала на позаблокову Україну, окупувала наші території і, головне, – вбила понад десять тисяч громадян України. А ті, хто запевняв нас, що фігові листки – найкращий захист, знайшли притулок у Москві та Підмосков’ї, і судити їх наразі можливо, на жаль, лише заочно.

Сьогодні ми разом з нашими північноатлантичними партнерами спільно розбудовуємо українську армію відповідно до стандартів НАТО, яких вона в основному має досягти у 2020 році. Ця організація зарекомендувала себе надійним союзником України. Так само Україна, не будучи поки що членом Альянсу, стала де-факто східним форпостом західного безпекового альянсу. Тимчасова окупація певної частини території України внаслідок російської агресії жодним чином не повинна бути перешкодою для членства України в НАТО. Питання нашого вступу до Альянсу – це питання суверенітету і волі українського народу та української влади, волі країн – членів НАТО. Ключ від дверей до НАТО в руках Росії не знаходиться. Це спільна позиція наша і наших партнерів.

Закріплений законодавчо курс України на європейську та євроатлантичну інтеграцію ґрунтується на потужній суспільній підтримці. Опитування громадської думки показують, що більшість українців підтримують і вступ до Євросоюзу, і приєднання до НАТО. Значить, країна йде в правильному напрямі. Я не виключаю, що ініціюю в належний час відповідний референдум, щоби продемонструвати волю українського народу і нашим друзям, і агресивній сусідці, і всім українським політикам, щоб за будь-яких політичних розкладів нікому і не кортіло ревізувати цей курс.

В Україні вже поступово укорінюється політична система європейського зразка. Незважаючи на російську агресію, ми не пішли на обмеження демократичних прав і свобод, не запровадили воєнного стану тоді, коли для цього були всі підстави. Ми забезпечили значно якісніше функціонування парламентсько-президентської моделі і співпрацю парламенту, Уряду та Президента, ніж це було у 2006–2010 роках. Тоді різні гілки влади займалися лише взаємним поборюванням і не спромоглися провести жодної реформи.

Жодного разу я не скористався правом призупинення актів Кабінету Міністрів з одночасним оскарженням в Конституційному Суді та й до права вето вдавався не дуже часто.

Звичайно, модель не ідеальна, тому час від часу до мене надходять пропозиції щось змінити: повернути Президенту обсяг повноважень як в Конституції 1996 року, або, навпаки, перетворити Президента на церемонмейстера. Хтось пропонує тюнінг повноважень: чіткіше виписати ті статті, які трактуються неоднозначно.  Що ж, у демократичному суспільстві нема тем, закритих до дискусії. Дозволю і собі кілька слів.

Вступаючи на посаду, в інавгураційній промові я наголосив на своїй відданості ідеї парламентсько-президентської республіки, а згодом сам ініціював ще більше обмеження повноважень глави держави при голосуванні за поправки з питань правосуддя та децентралізації. Але я ніколи не погоджуся з пропозиціями забрати у людей право обирати Президента і віддати його парламенту і завжди наполягатиму на тому, що обсяг повноважень глави держави має бути достатнім для ефективного виконання функцій Верховного Головнокомандувача.         

Очевидно, що внесення кардинальних змін до Конституції вже майже у виборчому циклі навряд чи буде позитивно сприйняте суспільством. Системні зміни в Основному Законі держави не можуть бути виборчою технологією. Але це не означає, що не може бути менш суттєвих корективів. Зараз готуються поправки до розділу про Автономну Республіку Крим. Ви, шановні народні депутати,  підтримали зміни до Конституції в частині правосуддя, а також у першому читанні – зміни із питань децентралізації та особливого порядку здійснення самоврядування в окремих районах Донбасу. Умов же  для другого читання наразі нема, і тут нема навіть про що говорити.

Хотів би нагадати ще про одну ініціативу. Вона стосується скасування депутатської недоторканності, відповідний законопроект десь загубився у стінах цього приміщення.  Закликаю відшукати його і внести, нарешті, відповідні зміни до Конституції. І тоді ви увійдете в історію як останнє скликання, яке ще користувалося недоторканністю, але водночас і як перші народні депутати, які вже виявили політичну волю її скасувати. Щоб уникнути політичних спекуляцій та полегшити для вас прийняття цього рішення, щоб у вас не було відчуття, що воно якимось чином спрямоване проти вас, – ухваліть його із уведенням в дію хоча б з 1 січня 2020 року. Зробіть цей подарунок наступному поколінню політиків, яке оберуть до парламенту восени 2019 року під час чергових парламентських виборів.

Невпинне наближення планових голосувань за Президента та Верховну Раду робить ще більш нераціональною ідею дочасних виборів. Моя позиція незмінна: все має відбутися у визначені Конституцією терміни. До того, щоб забезпечити вільну, прозору, конкурентну та чесну кампанію, а я налаштований саме так, до неї треба готуватися вже сьогодні. Як і значна частина суспільства, втомився чекати узгоджених пропозицій щодо складу Центральної виборчої комісії. Ліміт очікування вичерпується, зволікати з формуванням нового складу ЦВК – неприпустимо. Прошу, шановні народні депутати, протягом найближчих тижнів завершити консультації і подати мені пропозиції кандидатур нових членів Комісії.

Але головне, на чому би я хотів, щоб зосередився парламент, так це на реформах. Провідна роль у цьому, безумовно, належить коаліції. Я й досі шкодую, що її залишили три політичні сили з п’яти, з якими ми починали в грудні 2014 року. Ми тоді були настільки єдині, всі розуміли масштаб проблем. Пригадую наші багатогодинні мозкові штурми, благо без телекамер: ніхто з лідерів фракцій не заперечував навіть проти жорсткого меморандуму з МВФ. Та в подальшому не всі, на жаль, виявилися готовими нести відповідальність і зреклися своєї причетності до влади.  Сподіваюся, коаліція прагне зміцнення і готова до повернення частини колишніх партнерів, як і до пошуку нових.  Але, очевидно, що роль ситуативних голосувань зростатиме, серед некоаліційних фракцій і груп виникатиме бажання підтримувати окремі реформаторські законопроекти, як це вже траплялося на попередній сесії.

Лише тоді люди скажуть, що реформи відбуваються, коли вони відчують зростання рівня життя, бо в основі світосприйняття лежать насамперед матеріальні чинники.  Рівень життя може зримо покращуватися, лише якщо вгору йде економіка, при чому не на два, і навіть не на чотири відсотки. Я бачу, як Уряд шукає, і переконаний, що знайде можливості сьогоднішнє мляве пожвавлення ВВП трансформувати в його прискорений і впевнений підйом – у те, що зветься сталим розвитком. Тому, крім таких важливих реформ, як пенсійна, охорони здоров’я, освітня, необхідні рішення, що сприятимуть залученню інвестицій та економічному зростанню темпами, які дадуть змогу нам скорочувати відставання від більш розвинених країн. Але як передумову слід утримати макроекономічну стабільність з низьким рівнем дефіциту публічних фінансів, виконувати програму МВФ, без якої Україна виявиться вкрай вразливою – особливо з урахуванням того, що на 2019 рік припадає пік виплат по зовнішніх зобов’язаннях.

Я не стану обтяжувати Послання надмірною конкретикою і переліком невідкладних економічних рішень. Вони належать до компетенції Уряду чи парламенту. Зупинюся лише на кількох проблемних питаннях, з якими до мене найчастіше апелюють бізнес-асоціації та експерти. Вони так чи інакше стосуються насамперед антикорупційної складової інвестиційного клімату: дерегуляції, роботи правоохоронних органів та національних комісій, податкової та митниці, судової реформи, приватизації та обігу землі.

Щодо митниці. Показником позитивних змін є той факт, що вона виконує і перевиконує плани, а понадпланові доходи потужно інвестуються в дороги. 10% йдуть на розвиток інфраструктури пунктів пропуску та IT.  До 30% митних декларацій оформлюються через «єдине вікно» на спільній платформі комунікацій із різними контролюючими органами.  Але цього недостатньо. Лунає багато критичних зауважень від білого бізнесу, що завдяки сірому бізнесу  частина прибутку пливе повз державну касу. Потрібно імплементувати в найкоротші строки систему спільного транзиту NCTS, яка забезпечить обмін важливою митною інформацією із країнами Європейського Союзу. Вимагаю тотального запровадження спільного контролю на пунктах пропуску із митними та прикордонними органами країн ЄС. Переконаний, що проста звірка даних розмитнення в Україні з нашими сусідами – країнами Європейського Союзу істотно поліпшить якість вітчизняних доріг (це в сенсі понадпланових надходжень).

Та не лише в кордоні, але й у законах слід прибирати дірки на кшталт лімітів на безмитне ввезення товарів. Невже це так складно придумати, як відрізняти туристів від так званих мурах, які з дня в день монотонно перетинають кордон із крамом нібито для власного вжитку? Ліміт може й бути, але не щоденний. Якщо він поновлюється щодоби, то що це, якщо не узаконена контрабанда? Вона, можливо, розв’язує соціальні проблеми в прикордонних регіонах, але нищить чесну конкуренцію в усій країні.

На жаль, попри скорочення кількості податків та істотне зниження розмірів деяких з них, як-от ЄСВ, трансформації в податковій системі не принесли системного полегшення бізнесу. Зміни здебільшого звелися до фрагментарної лібералізації ставок податків та окремих процедур адміністрування і не зачепили основи основ фіскальної політики –  філософії ставлення контролюючих органів до платників податків. Система все ще  покоїться на аксіомі, ніби всі платники податків є потенційними порушниками законодавства. Це зумовлює намагання податківців ретельно контролювати кожного платника, незважаючи на обсяги його діяльності. Поки розставляють сіті на мальків, велика риба почувається більш ніж комфортно. Такий підхід є неефективним з точки зору витрачання державних фінансів та породжує зловживання владою.

Надто тонкою виявилася грань між боротьбою з економічною злочинністю і втручанням правоохоронних органів у бізнес-процеси, розподіл ринків і структуру власності. Зрозуміло, що серед правоохоронців все ще є корупціонери, але горщики теж не святі ліплять: серед підприємців також чимало тих, у кого складні стосунки із законом.  Керівники правоохоронних органів, до їхньої честі, оперативно реагують на подібні сигнали, і в цій залі є народні депутати, які можуть це підтвердити на прикладах буквально останніх днів.

Інструментом тотального контролю та здійснення тиску на платників податків свого часу стала податкова міліція, перманентна реорганізація якої є яскравим прикладом неефективної реформи.  Косметичні процедури вже нікого не влаштують.  Питання назріле й перезріле – про створення Служби фінансових розслідувань. Цей принципово новий орган не повинен мати права переслідувати окремих підприємців, представників малого, середнього або навіть великого бізнесу, якщо тільки вони не є організаторами або учасниками схеми системного розкрадання бюджетних коштів чи недоплати податків. Головним у діяльності Служби має стати системна аналітична робота, спрямована на виявлення злочинних схем, їх експертне вивчення. Послідовність має бути саме такою:  спочатку аналітика, експертна оцінка доказів створення та використання злочинної схеми, а потім – порушення кримінального провадження щодо її організаторів та учасників. Служба не буде інструментом тиску на бізнес, проте вона повинна стати дамоклевим мечем для шахраїв, які завдають реальної шкоди державі або громадянам. Цей новий орган фінансової безпеки не буде підпорядкований жодному міністерству або відомству, він повинен бути рівновіддалений від усіх гілок влади, а  підзвітний  – Верховній Раді.

Настав час для держави проявити більше довіри до бізнесу: звільнити від зайвої опіки малий та середній бізнес, а з великим – будувати партнерські відносини. Правоохоронці повинні взагалі забути про контроль за малим бізнесом, крім тих випадків, коли є аргументована підозра, а не конкуренти нашептали, що певний підприємець задіяний у конкретній шахрайській схемі. Помилки та порушення в малому бізнесі, якщо  системно не використовуються у схемах, не наносять значної шкоди державним фінансам. Користь же від розбудови цього сектору економіки може стати значно вагомішою, ніж мінуси від низького рівня його контрольованості.

І, до речі, хоча б при підготовці бюджету-2018 просив би утриматися від ритуальних в усіх сенсах цього слова пропозицій скасувати або вихолостити єдиний податок. Дайте людям хоча б трохи попрацювати в режимі кількарічного планування, а то вже стало традицією, коли доля малого бізнесу в новому році стає відомою лише за кілька годин до святкового привітання Президента.

Саме середній клас, від айтішника за комп’ютером до фермера в полі, потребує умов і часу для реабілітації, адже він без субсидій пережив і девальвацію, і інфляцію, і зростання тарифів, і проблеми з кредитами. Свою ціну він платив сам, без жодної підтримки держави. Відновлення і розширення середнього класу – це інтерес не лише людей, які належать до цієї соціальної групи.  Чим потужнішим він є, тим заможніше суспільство, тим більше успішних та ініціативних людей, тим стійкіша демократія, тим сильніша країна.

Однак повернімося до теми правоохоронних органів. Однією із цілей їхньої реформи так само є децентралізація. Результатом має стати розподілення повноважень з метою унеможливлення їх концентрації в руках якоїсь однієї інституції – це гарантія від зловживань. Ми не впоралися із вчасним формуванням Державного бюро розслідувань. Цей орган має перебрати на себе функції слідства з прокуратури і стати структурою, яка проводитиме розслідування щодо високопосадовців з усіх питань, крім корупційних. Старт ДБР вже кілька разів переносився, і вже зрозуміло, що 20 листопада, як передбачено законом, ця структура не запрацює. Ми знову постали перед необхідністю вносити зміни до закону і посувати дед-лайн, без чого, на жаль, не обійтися. Я вимушений на це погодитися, але за умови, що до названої дати буде обрано керівника ДБР, який зможе за додатковий перехідний період сформувати і запустити Бюро.

Невідкладним, гостро-терміновим та екстранагальним є питання створення спеціального антикорупційного судового органу. Цей орган має бути сформований на конкурсній основі із суддів з бездоганною репутацією. Він має бути залежним лише від закону, але вільним від будь-яких сторонніх впливів – мого і вашого, шановні народні депутати, зовнішніх центрів і прогресивної громадськості. Він має відповідати стандартам Ради Європи і Венеціанської Комісії. І головне – бути ефективним, а не створеним для галочки.  Створювати його потрібно швидко, детально опрацювавши модель і врахувавши помилки інших країн, де спеціально організовані антикорупційні судові органи виявилися неефективними. Ми собі такого дозволити не можемо.

Під кутом боротьби з корупцією можна розглядати і питання приватизації, хоча це не єдиний його вплив на інвестиційний клімат. Саме інвестори в першу чергу і кажуть, що приватизація і земельний ринок – два найнадійніших способи швидко залучити в Україну достойний обсяг інвестицій.

Опозиція до приватизації є не лише в цій залі, попри те, що тут сидять десятки, якщо не сотні добре забезпечених приватних власників. Вона наявна і в суспільстві, де рудименти радянсько-комуністичної свідомості постійно генерують уявлення, ніби держава має займатися всім і вся. Для сучасного мислення в найуспішніших країнах властива думка, що органи державної влади формують політику, а не керують підприємствами.

Так, приватизація завжди була і є гострим багатостороннім конфліктом інтересів. Хтось купував фабрики і заводи, вкладав у їхню модернізацію та розвиток. Інші прагнули приватизувати прибуток, не витрачаючи гроші на придбання активів, перешкоджали приватизації найбільших підприємств і зараз перешкоджають. Часи змінилися. На наших очах нехай повільно і драматично, але помітно змінюється суспільство і його цінності. Зараз ми можемо і повинні завершити приватизацію і тим самим знищити найбільший осередок корупційності.

На стратегічно важливих підприємствах, які дійсно не можна приватизувати із міркувань національної безпеки, має завершитися повномасштабна реформа корпоративного управління з конкурсним відбором керівників та запровадженням незалежних наглядових рад, що усунуть пряме управління з боку міністерств та відомств.

Що стосується нестратегічних підприємств, у нас є можливість продавати активи відкрито, конкурентно, за новими зрозумілими правилами, на основі нового закону, наповнення якого – у ваших руках, шановні народні депутати. Ми можемо і повинні завершити цей процес у кінцеві терміни і з нульовою корупцією.

Не так давно Європейський банк реконструкції та розвитку уклав рейтинг успішності реформ у країнах Центральної Європи та Азії.  Радіти нема чому: із  тридцяти країн, які досліджувалися, ми посіли двадцяте місце, між Грузією та Боснією. Наш показник був би ще гіршим, якби протягом 2014–17 років ми змінювалися такими ж темпами, як з 1991 по 2013. Результат, очевидно, виглядав би кращим, якби більша частина того, що ми зробили за останні три роки, була реалізована в попередні 23. Перша десятка – ті, хто стартував і левову частку реформ зробив ще в дев’яності.  Очолюють рейтинг Естонія, Польща і Словаччина. Ось чому я дослухаюся до мудрих думок свого радника Лєшека Бальцеровича, а Прем’єр-міністра консультує Іван Міклош. Це – справжні реформатори, які не соціальною демагогією і шапіто в Україні займалися, а реально допомогли нам своїм досвідом.

Так от, в Естонії в приватні руки віддали все: порт, телекомунікації, авіацію і навіть залізницю. У Польщі із восьми з половиною тисяч державних підприємств залишилося сорок одне.  І уявіть собі, в жодній із цих держав землю не скупили іноземці, попри те, що мешканці цих країн можуть легко купувати чи продавати землю сільськогосподарського призначення.

А от українці цього права позбавлені. Мільйони людей формально володіють землею, але за них майже двадцять років тому вирішили, що вони не здатні нею розпоряджатися і запровадили абсолютно неконституційний мораторій. Чому ми дозволяємо людям продавати квартири? А якщо хтось скупить усі? Звичайно, на цьому ринку, як на будь-якому іншому, має бути регулювання, законодавчі обмеження, можливо набагато суттєвіші, ніж на іншому ринку.

Як державний діяч я при ухваленні рішень маю зважувати на громадську думку. Її наразі сформували популісти. Не збираюся витискувати із Верховної Ради земельну реформу: жодного насилля, тільки переконання. Але прошу ухвалити, хоча б усно, в умі і в серці, політичне рішення на її користь і прийняти такі закони, які знімуть всі фобії, наявні на цю тему в суспільстві і серед народних депутатів; які врахують всі застереження та виставлять всі запобіжники;  які назвуть чітку дату старту, навіть хай це буде і не сьогодні.

Агропромисловий комплекс демонструє вражаючі результати і має колосальний потенціал розвитку. Приберімо ж всі перешкоди для справжнього прориву в АПК, і раз вже Господь наділив нас такими чорноземами та доручив годувати світ, давайте покажемо, на що ми здатні, і виправдаємо цю довіру.

Я не можу, як не прикро, приділити увагу всім галузям, кожна по-своєму важлива, але це не формат президентського Послання.  Однак коли я вже згадав Естонію, то саме ця країна дала ще один гідний наслідування приклад – у галузі електронного урядування та IT-сектору.

У нас теж є можливість схопити за хвіст свою жар-птицю! ІТ-сфера – одна з ключових для економіки України. І сталося це майже без участі держави. Як Президент я хотів сказати: «На жаль», але як громадянин – кажу: “На щастя!” Бо від деяких наших сусідів своїм національним характером, своєю вдачею ми  відрізняємося тим,  що суспільство в цілому і окремі громадяни не чекають, поки на щось сподобиться держава! Я пишаюся нашим народом, який позбавився патерналізму, якому не потрібен добрий цар, який вміє брати ініціативу в свої руки. І це – найкращий індикатор змін!

13 українських ІТ-компаній увійшли до ТОП-100 найкращих аутсорсингових фірм  світу. Експорт ІТ-послуг у 2016 році склав понад 3%  ВВП. Внутрішній ринок електронної комерції збільшився минулого року на 50%. В Україні налічується понад 100 000 ІТ-фахівців. У нас працюють понад тисяча ІТ-компаній та більше ста центрів дослідження і розробки. Було би дивно, якби інвестори не розглядали український ІТ-ринок як перспективний. З нами готові активно співпрацювати ключові світові виробники, великі венчурні фонди, тому що наша держава – це місце, де народжуються нові ідеї.

Водночас нерозвиненість законодавчої бази для ІТ у частині електронного документообігу, цифрового підпису, захисту інтелектуальної власності гальмує розвиток як попиту, так і пропозиції. Відсутність у податковому законодавстві філігранних формулювань щодо ІТ веде до збільшення ризиків і витрат компаній. Україна має всі умови для того, щоб у міжнародному поділі праці займати відчутний сегмент, пов’язаний з високими технологіями. Але не можна відділяти інформаційні технології від інших сфер життя, адже найкращі для суспільства проекти – ті, що виникають на зіткненні галузей: ІТ та сільського господарства, ІТ та медицини тощо. Минулого тижня дав завдання врахувати це при підготовці закону про розвиток сільської медицини.

Щоб підприємці інвестували в інновації, потрібно створити стабільне правове поле, передбачувані правила гри. Хотів би звернути увагу парламенту на прискорення прийняття законів про електронні комунікації, що стосується перспектив провадження 4G- та 5G-зв’язку; про надання електронних послуг, про удосконалення захисту інтелектуального права, і, дозвольте трохи покружляти у хмарах, про хмарні технології.

У нас є всі можливості розвивати передові високі технології.  Низка  галузей здатна виробляти високотехнологічну продукцію, забезпечувати економіку робочими місцями з високою оплатою праці. Авіаційна та авіакосмічна галузі, для прикладу, чим не візитна картка нашої держави? У них – квінтесенція науково-технічного та кадрового розвитку країни. Інновації, високі технології – головний драйвер розвитку держави. Слід перетворити інноваційний потенціал країни на переваги держави у конкурентній боротьбі на світовому ринку. В цьому контексті особливо важливою є освітня реформа, і я вітаю фінальне голосування за відповідний закон, яке відбулося 5 вересня. Це крок до “Нової української школи”, яка і є передумовою нашого інноваційного розвитку.

Коли я говорю про створення сприятливого інвестиційного клімату, чи про захист бізнесу від необґрунтованого втручання силовиків, чи про економічне зростання взагалі, то йдеться  лише про технологію, про спосіб досягнення ключової мети, а саме  – створення робочих місць і забезпечення гідного рівня життя. Рівень безробіття залишається високим. Кількість безробітних, за методологією Міжнародної організації праці, складає 1,7 млн осіб працездатного віку – це 9,7% економічно активного працездатного населення. При цьому лише п’ята частина з таких безробітних офіційно зареєстровані у державній службі зайнятості. Зменшення безробіття, створення нових робочих місць, і ще раз наголошую, легалізація зайнятості, зростання доходів – це і є очікуваний результат і діяльності Уряду, і активності бізнесу.

Шановні народні депутати!

Уперше у своєму Посланні я так мало говорю про війну. Але російська військова загроза, невизначеність ситуації на Донбасі є ключовими факторами невизначеності і щодо політичної ситуації, і щодо економічних перспектив, і щодо соціальних параметрів. Тому, насамкінець, про головне – про мир, про завдання із зміцнення обороноздатності і про перспективи повернення Донбасу і Криму.

Протягом останнього року від різних політичних сил, у тому числі зі стін парламенту, лунає нищівна критика на адресу Мінських домовленостей. Тільки ледачий не висловився щодо їхньої неефективності, в країні не залишилося жодного дивану, з якого б не зажадали переможного наступу.

Усім критикам Мінських домовленостей хотів би відповісти таке. Вони не є ідеальні. Вони ухвалювалися у дуже складних для України військово-політичних умовах. Вони не принесли сталого миру на Донбас. Але залишається беззаперечним той факт, що саме завдяки Мінським домовленостям нам вдалося суттєво знизити рівень бойових дій та відповідно – людських втрат на Донбасі. Завдяки Мінським домовленостям нам вдалося сформувати міцну міжнародну коаліцію на підтримку України. Завдяки Мінським домовленостям нам вдалося зберегти дієвий механізм міжнародних санкцій проти російського агресора. Нарешті, ми отримали дорогоцінний час, аби побудувати якісно нову українську армію та запустити двигун реформ, аби посилити нашу здатність протистояти агресору.

Проблема з імплементацією Мінських домовленостей полягає не в їхньому змісті. Адже будь-які нові угоди, як би їх не називали, по суті будуть відтворювати нинішні та починатися з головного – повного та всеохоплюючого припинення вогню. Головна ж причина відсутності прогресу у вирішенні ситуації на Донбасі – це повний брак політичної волі у Кремля виконувати власні зобов’язання. Але, незважаючи на це, ми разом з усім цивілізованим світом повинні продовжувати тиск на агресора з метою примусити його до миру шляхом виконання «Мінська» та пропорційно підвищувати ціну за невиконання взятих зобов’язань.

Першочерговим, у цьому плані, є безумовно імплементація безпекових положень Мінського пакету. Першим кроком на цьому шляху має бути досягнення сталого режиму припинення вогню. Далі – створення зон, вільних від важкої зброї вздовж контактної лінії, повний та безперешкодний доступ СММ ОБСЄ до всіх районів ОРДЛО, включаючи тимчасово неконтрольовану ділянку українсько-російського кордону. Завдяки цьому – припинення інфільтрації військових, зброї та воєнної техніки на українську територію, виведення російських окупаційних військ, найманців та зброї і техніки з Донбасу.

Крім цього, в умовах, коли Росія продовжує здійснювати провокації і підбурювати неспокій на Донбасі, одним із ключових елементів відновлення безпеки у цьому регіоні має стати посилення там міжнародної присутності. Вважаю, що розміщення на всій окупованій території Донбасу блакитних шоломів ООН стало би реальним проривом у процесі мирного врегулювання та потужним стримуючим фактором для російських бойовиків і найманців. Згодом це би створило сприятливі умови для досягнення прогресу і на політичному треку мирного врегулювання на Донбасі. Україна послідовно просуває цю ініціативу. Ще у березні 2015 року я надіслав до Генерального секретаря ООН та Голови Ради Безпеки ООН звернення щодо розгортання на території нашої держави миротворчої операції під егідою ООН.  Ця ініціатива спиралася на підтримку Верховної Ради та РНБО України. У контексті просування цієї ініціативи українська сторона навіть передала нашим партнерам у РБ ООН проект відповідної резолюції. Однак весь цей час РФ повністю відкидала таку можливість. І от, нарешті, з’явилися ознаки того, що нас почули і по той бік фронту. Звичайно, диявол криється в деталях, домовитися буде надзвичайно складно, і це завдання – головне, з яким я за півтора тижні вирушу до Нью-Йорка на Генасамблею ООН.

Ключовим для нас також є зрушення у процесі звільнення заручників на окупованій частині Донбасу, в Криму і в самій Росії.  Повірте, в моєму графіку нема жодного дня, коли б я не приділяв увагу цьому питанню.

Упевнений, спільними зусиллями, за допомогою міжнародних партнерів, передусім Німеччини, Франції та США, ми обов’язково встановимо мир і повернемо всі окуповані території, відновимо суверенітет та територіальну цілісність України. З нами увесь світ, всі люди доброї волі – від Канади до Польщі, від Литви до Японії, від Великої Британії до Австралії.

І політико-дипломатичний шлях є пріоритетним. По-перше, ворог укріпився на урбанізованій території з мегаполісами із великим міським населенням. Там живуть громадяни України. Ми не можемо і не будемо  нищити своїх громадян так холоднокровно, як російське керівництво чинило у Чечні – інших випадків такої жорсткої «пацифікації» я і пригадати навіть не можу. Відтак, класичні воєнні дії на відкритій місцевості для нас виключені. По-друге, свій військовий потенціал слід порівнювати не лише з тим, що є на окупованих територіях, а з усім, що є в розпорядженні Росії, її армія – друга у світі за потужністю, за останніми оцінками. По-третє, повернення конфлікту в гарячу фазу поставить хрест на всіх реформах і на відновленні рівня життя українців у той час, як суспільство втомилося від війни.

Ознакою такої втоми є той факт, що 11% громадян пропонують відмовитися від будь-яких спроб повернути тимчасово окуповані території Донбасу. 14% виступають за те, щоб конфлікт заморозити, а території – ізолювати.  Тобто 25% хочуть заховати голову в пісок, зробити вигляд, ніби проблеми не існує, нічого не робити і про все забути. Це я наводжу цифри із опитування, яке провели на початку літа. 13% ратують за військовий наступ. А більшість – 56% – підтримують курс на повернення тимчасово окупованих територій дипломатичним шляхом.

Тим часом робота над законопроектом про особливості державної політики з відновлення державного суверенітету України над тимчасово окупованою територією Донецької та Луганської областей України завершується. Найближчим часом  винесу його на обговорення громадськості, народних депутатів і наших партнерів. Після оприлюднення інформації про підготовку цього законопроекту лунало багато запитань щодо того, чому виникла необхідність його ухвалення і чому саме зараз.  Відповідаю: протягом останнього часу Росія вдалася до низки кроків, що повністю суперечать Мінським домовленостям. Очевидно, повернення цих територій до складу України на основі «Мінська» не входить у плани Кремля. Натомість має місце повзуча інтеграція окупованої території до “Русского мира”. Про це свідчать і визнання документів, виданих незаконними і, по суті, терористичними організаціями, і запровадження полегшеної процедури  “зречення” українського громадянства, і фактична експропріація українських підприємств на Донбасі тощо.

Такі дії Москви не можна залишати без адекватної відповіді. Відповідно, проект закону визначає окуповані території та державу-агресора. Крім того, він окреслює напрями політики України щодо окупованих територій, а також щодо їх реінтеграції у майбутньому. Україна жодним чином не відмовляється від цих територій, жодним чином не відмовляється від мирного врегулювання ситуації на Донбасі на основі Мінських домовленостей.

Щодо Криму. Нам постійно підказують – відкласти, заморозити, а то й просто забути. Подібне можуть радити лише недалекоглядні політики, які забувають, що нинішня криза в Європі розпочалася з окупації Криму. Так, Росія добровільно не піде з Криму. Але ми можемо створити умови, коли Крим стане для Москви непідйомним тягарем. Так злодій іноді викидає вкрадене, коли воно почне йому пекти. Саме Крим має стати прикладом переваги «сили права» над «правом сили». І так само має бути відчутною різниця між вільною Україною здорової конкуренції і рівних можливостей та закритою і репресивною Росією обмежених можливостей.

Майже два роки тому виступив з ініціативою про створення міжнародного механізму з відновлення суверенітету України над Кримом. І цей час ми не змарнували, не сиділи, склавши руки.  Йдеться про поступове мирне витіснення Росії з українського півострова.  Для цього ми використовуємо інструменти міжнародного права, санкції, міжнародні суди й арбітражі, різноманітні міжнародні платформи і моніторингові механізми – починаючи від ООН і закінчуючи ЮНЕСКО. І той факт, що на найвищому міжнародному рівні – Генеральній Асамблеї ООН – вдалося зафіксувати за Росією статус окупаційної держави – підтверджує, що ми на правильному шляху. На цьому шляху розраховуємо на скоординовану і цілеспрямовану підтримку наших міжнародних партнерів.

Як я і обіцяв після тривалих досудових процедур, нарешті Україною подано перші позови проти Російської Федерації як держави, яка зухвало порушує норми міжнародного права на території України. Притягнення Російської Федерації до міжнародно правової відповідальності є довготривалим процесом, але ми змусимо Росію відповідати мовою права за свої дії на території України.  У вересні минулого року нами подано позов щодо порушення Російською Федерацією Конвенції ООН з морського права, а саме прав України як прибережної держави в Чорному морі, Азовському морі та у Керченський протоці. Іншою визначальною справою є наш позов до Міжнародного Суду ООН, в рамках якого ми наголошуємо на порушеннях Російською Федерацією двох конвенцій: Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, а також Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму. Перші слухання в Міжнародному Суді ООН продемонстрували, що справи є надзвичайно важкими і комплексними, але ми на правильному шляху. Суд вже наказав Росії припинити порушення прав людини у Криму та політику расової дискримінації на півострові.

Ми повинні пам’ятати відому істину, що безкарність породжує тотальну вседозволеність. Цією істиною керувалися світові лідери, створюючи Комісію Об’єднаних Націй з військових злочинів ще в розпал Другої світової війни. Саме її кропітка робота та допомога національним урядам зі встановлення та класифікації нацистських злочинів передувала добре відомому Нюрнберзькому трибуналу.  І тодішньою метою було не лише покарати винних за розв’язання жахливої трагедії, але й дати урок потенційним агресорам на майбутнє.  Це саме те, чого хоче й Україна, прагнучи відновити справедливість щодо себе, у тому числі у міжнародних судочинних інстанціях. Саме тому зараз так важливо докласти максимальних зусиль для підготовки аргументованої та консолідованої претензії України до Росії.  Маємо не лише забезпечити припинення агресії, але й отримати надійні гарантії її неповторення, відшкодування завданих збитків, як і публічне визнання та усвідомлення Росією відповідальності за розв’язану агресію. Це буде не лише вшанування пам’яті жертв, але й стане нашим внеском у завтрашній, більш безпечний і надійний, світ.  Очікую, що Рада національної безпеки і оборони України уже найближчим часом внесе пропозиції щодо посилення роботи, яка уже проводиться з доведення міжнародно-правової відповідальності Росії, зокрема шляхом створення ефективної координаційної структури для систематизації і документування злочинів російської агресії.

Політико-дипломатичний спосіб відновлення територіальної цілісності України спрацює, втім, лише в одному випадку – якщо наша армія кожного дня ставатиме все сильнішою.  Її прогресом здивований увесь світ, але насправді ми перебуваємо ще в процесі народження і становлення сучасних Збройних Сил.

За три роки державний концерн “Укроборонпром” передав українській армії майже 16 тисяч одиниць озброєння й військової техніки. Вперше за десятки років воєнні заводи запрацювали на повну потужність заради забезпечення потреб оборони країни. У програмі імпортозаміщення, яка позбавляє нашу оборонку будь-якої, бодай мінімальної залежності від постачання комплектуючих із Росії, країни-агресора, задіяні сотні державних і приватних підприємств майже в усіх регіонах України.

Попервах ми ремонтували те, що вже побуло у вжитку чи пошкоджене. Спускали з конвеєрів фізично хоча й нові, але технічно застарілі види, прийняті на озброєння ще за радянських часів. Ми мусили пройти цей етап, щоб швидко задовольнити першочергові потреби. Тепер розпочинаємо програму збройно-технічного осучаснення армії. Маємо виводити наші озброєння на рівень 21-го століття, бо зараз ми воюємо зброєю минулого століття. В той час як Росія в модернізації військової техніки та зброї значно нас випереджає. Вони над цим системно працюють з 2000 року, а ми почали лише з 2014-го.

Перед нашими науковцями, конструкторами, керівниками оборонних підприємств постають важливі завдання щодо підтримки проривних досліджень та подолання розриву між фундаментальними розробками та їх застосуванням у воєнній сфері. Це і завдання із розробки та налагодження виробництва нового ракетного озброєння, комплексів крилатих ракет, сучасних зразків артилерійських систем, високоточних боєприпасів, безпілотних літальних апаратів ударного типу, засобів космічної розвідки тощо. На сьогодні підприємствами оборонно-промислового комплексу вже освоєно серійне виробництво танків “Оплот”, бронетранспортерів БТР-4 та БТР-3, тактичної бойової колісної машини “Дозор-Б”, безпілотного літального апарату “Spectator”.

Частину техніки та обладнання ми отримуємо від наших західних партнерів. Використання цих засобів, наприклад, контрбатарейних радарів виробництва США, дає змогу реально зберігати життя воїнів. Ми успішно завершимо переговори з нашими західними партнерами про постачання нам оборонної зброї.  Сильна оборонна позиція примушує гармати стишитися, натомість дає шанс дипломатії і гарантує збереження життів.

У 2014–2015 роках ми провели шість хвиль мобілізації, через які пройшли близько 200 тисяч громадян. Це дало змогу оперативно сформувати бойові частини та стримати агресора. Минулого року – повністю відійшли від мобілізації. Наразі діє змішаний принцип комплектування, за яким близько 20% припадає на військовослужбовців строкової служби, які виконують завдання лише у пунктах постійної дислокації та не направляються на лінію зіткнення. Найближчим часом у нас не буде можливості відмовитися від призову строковиків. Але вже зараз основу війська складають військовослужбовці за контрактом. Лише протягом 2016 року було прийнято понад 69 тисяч осіб. Цього року позитивна динаміка зберігається: прийшли, станом на вчора, 24 997 охочих. Військовослужбовцям, які погоджуються на службу за контрактом, пропонується конкурентне грошове утримання, при цьому існує ціла система доплат та соціальних пільг за участь в АТО.  Наступного року будемо посилювати мотивацію тих, хто знаходиться на першій та другій лінії зіткнення.  Якщо говорити не бюрократичною мовою, то йдеться про підвищення грошових виплат залежно від ступеня ризику та складності завдань.

У бойових діях загартувалося нове покоління талановитих командирів. Офіцерів з таким досвідом просували і будемо просувати і в званнях, і за посадами.

Усі зміни у Збройних Силах, від наймасштабніших до суто детальних, відбуваються з орієнтиром на досягнення наприкінці 2020 року повної сумісності ЗСУ із стандартами армій країн – учасниць НАТО.  Робиться це за наказом Верховного Головнокомандувача у повній відповідності із стратегічним курсом України на приєднання до НАТО. Я впевнений, що армія стане першою державною інституцією, яка відповідатиме критеріям членства в Альянсі і дасть приклад усім іншим, як рухатися до нашої стратегічної мети.

***

Шановні народні депутати!

Ми з вами позбавлені мук вибору, якими протягом двох десятиліть страждали наші попередники. Якщо раніше влада не знала куди йти, як вона могла повести за собою народ? Якщо еліта сама заблукала в трьох соснах, тобто в двох векторах, як вона могла показати дорогу людям?

Народ взяв ініціативу до рук і сам визначив європейський курс під час Революції гідності. Цей вибір було підтверджено голосуванням на президентських та парламентських виборах за ті політичні сили, які майбутнє України бачать в єдиній родині європейських народів.  Курс на ЄС та НАТО – очевидний і незворотний. Що нам треба, так це обрати найкоротший маршрут,  засоби пересування й оптимальну швидкість.  І щодо цього я готовий до дискусії з політиками, експертами, міжнародними партнерами і всім суспільством.

Отримання безвізу та ратифікація Угоди про асоціацію надзвичайно нас підбадьорили на цьому шляху, але це – лише початок, головна робота – попереду. Вступ до НАТО та Євросоюзу нам потрібні не заради членства в престижних клубах. Це – питання цивілізаційної належності і гарантія незалежності. НАТО – надійна система колективної безпеки. Євросоюз – політична культура прав і свобод, стандарти і рівень життя – достойного і гідного, якого прагнуть українці.

Втім, коли ми говоримо про прагнення до ЄС, маємо на увазі не лише формальне членство, якому передуватимуть виконання Угоди про асоціацію та глибока секторальна інтеграція. Не лише Україна йде до Європи, але й Європа має бути привнесена в Україну, і все  в Україні має бути приведене у відповідність з європейськими стандартами, в тому числі і рівень матеріального благополуччя громадян.  Українець має відчувати Європу, навіть якщо він не покидає меж своєї країни.   

Ми чимало зробили за ці три роки. Приділивши сьогодні стільки уваги позитивним зрушенням, я хотів, щоби кожна людина, яка нас дивиться, слухає чи читає цей текст, усвідомила, що країна, яку ще три роки тому сподівалися стерти з політичної карти світу, не просто захистила себе, не тільки вистояла, а знайшла в собі сили змінюватися, рухатися вперед, розвиватися.  Народ, який всьому світові продемонстрував таку дивовижну силу, має право пишатися собою!

Зрадофільство та всепропальство – смертельно небезпечна зброя. А от оптимізм – потужна матеріальна сила, яка допоможе Україні стати успішною країною успішних людей. Неймовірно багато ще треба зробити для досягнення цієї цілі.

Три роки тому думалося, ніби всі хочуть реформ. Насправді, це не так. Противники змін є повсюдно. Чимало їх сидить на різних гілках влади та у фешенебельних бізнес-офісах, але не тільки. В кожній системі – правоохоронній, освітній, медичній тощо –  є великі та впливові групи, яких влаштовує статус кво. На кожній дорозі – безліч людей, які не бажають дотримуватися правил дорожнього руху і паркуватися у спеціально відведених місцях. Є  чимало працедавців, які вважать останнім, що треба змінювати – це розмір заробітної платні. І є наймані працівники, які впевнені, що змінити в країні треба все, крім звички не платити податки і отримувати платню у конверті. Важко змінювати ситуацію в країні, але найважче – змінюватися самим.

Вже не розібратися, кому належить вислів “Щоб ти жив в епоху змін”. Хтось приписує його Конфуцію, хтось каже, що це просто якесь давнє східне застереження. Але для багатьох з-посеред нас така доля – щасливий шанс не просто існувати в часи змін, а ще й творити їх.  І тих, хто хоче і прагне змін, і готовий сам у цьому брати участь – все-таки більше, ніж тих, хто страшиться змін чи просто бачить вигоду у тому, аби залишити все як є.

Вони і є справжньою політичною опорою реформ. У країні сформувався креативний постіндустріальний клас носіїв європейських цінностей свободи, відповідальності, активності.

Український парламент цього скликання довів, що в ньому є реформаторська більшість. Її контури не завжди співпадають з межею між владою та опозицією, але це не мінус, а плюс, коли реформи здатні об’єднувати полюси.

Особливістю української політичної системи, яка вигідно нас відрізняє від сусідів по пострадянському простору, є наявність сильного громадянського суспільства. Воно – активний та ініціативний союзник влади в проведенні реформ: допомагає, коли ми на хорошій швидкості, і додає газу, коли сповільнюємося. В липні я вніс до Верховної Ради як невідкладний законопроект про скасування електронного декларування для громадських активістів і прошу його підтримати. Щоб справа не виглядала так, ніби Президент хороший, а депутати не дуже, готовий визнати, що запровадження декларування для цієї групи було нашою спільною помилкою, а помилки – треба виправляти.

Цього року ми згадуємо століття Української національної революції 1917-21 років.  Україна тоді не змогла заручитися достатнім рівнем міжнародної підтримки і залишилася сам-на-сам з агресором. Ось чому ми тепер таку увагу приділяємо партнерству із зовнішнім світом.

Недалекоглядний, короткозорий пацифізм завадив вчасно створити справжнє українське військо, підготуватися до зовнішньої агресії що з боку білих, що зі сторони червоних. Ось чому ми таку увагу приділяємо армії.

Але головне, що не дало тоді постати українській незалежній державі, – це брак внутрішньої єдності, політичні чвари, отаманщина. За ті чотири роки влада в Києві змінилася як мінімум 14 разів – поки не дісталася Кремлю аж на сімдесят один рік. «Наші тодішні лідери, – писав у своїх «Спогадах командарма» Михайло Омелянович-Павленко, командувач армії УНР, – партійні гасла ставили вище державних, персональні моменти вище загальних». Та традиція не минулася безслідно, і тепер у нас багато хто демократію плутає з махновщиною.

У нас, українців, є така молитва  ”В єдності сила народу, Боже, нам єдність подай”. Її слова я повторюю щодня. Але є ще й приказка: “На Бога надійся, та й сам помагай”. Тому і надалі протидіятиму всім тим, хто намагатиметься насаджувати в Україні безлад та анархію. Протидіятиму і переконанням, і словом, і силою правоохоронних органів.

Ще раз закликаю всі партії, як представлені у Верховній Раді, так і позапарламентські,  у жорсткій внутрішньополітичній боротьбі, властивій будь-якій демократії, зважувати на ті надзвичайно складні зовнішні обставини, в яких ми будуємо європейську Україну.

Хочете боротися проти Президента – та будь ласка. Ви на те й опозиція. Але Україну – не розхитуйте! Бережімо її.

Заради неї ми всі маємо об’єднатися. І так переможемо.

Слава Україні!

Президент України                                                                      Петро ПОРОШЕНКО

АНАЛІТИЧНА ДОПОВІДЬ НАЦІОНАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ СТРАТЕГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ДО ЩОРІЧНОГО ПОСЛАННЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ